Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебель-рахівник Ванєк.

Ходоунський пояснював Ванєкові, що, на його думку, світова війна — ідіотизм. Найгірше в ній те, що коли десь урветься телефонний провід, ти змушений вночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніших війнах, тоді не знали жодних прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти полагоджуєш ті прокляті проводи, ворог зразу ж знаходить тебе прожектором і накриває вогнем цілої артилерії.

Внизу в селі, де мала розквартируватись рота, було темно хоч в око стрель. Собаки так розґвалтувались, що примусили експедицію зупинитися і подумати про те, як боронитися від тих бестій.

— А може, повернемо назад? — пошепки запитав Балоун.

— Балоуне, Балоуне, коли б ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво, — сказав Швейк.

Собаки немов сказилися: гавкання чулося з усіх боків, навіть з півдня, за рікою Ропою. Вони гавкали в Кростєнку і в кількох інших навколишніх селах, бо Швейк верещав у нічній тиші:

— Куси, куси, куси! — згадавши, як він кричав на них, коли ще торгував собаками.

Пси не могли заспокоїтись, і фельдфебель-рахівник Ванєк сказав Швейкові:

— Не верещіть на них, Швейку, бо розгавкається вся Галичина.

— Щось подібне, — відповів Швейк, — трапилося на маневрах в Таборській окрузі. Ми прийшли вночі до одного села, а пси зчинили страшний галас. Вся околиця там густо заселена, і собачий гавкіт ішов від села до села, далі й далі. Собаки в тому селі, де ми стояли табором, були вже зовсім замовкли, але, почувши здалека десь аж з-під Пельгржимова собачий гавкіт, знову підняли такий ґвалт, що за хвилину гавкали підряд усі округи: Таборська, Пельгржимовська, Будейовіцька, Гумполецька, Тржебонська і Їглавська. Наш капітан — дуже нервовий дідок — не міг зносити собачого гавкоту, не спав цілу ніч, весь час вискакував надвір і питав патруля: «Хто гавкає? Чому гавкає?»

Солдати покірно доповідали, що це гавкають собаки. Це його так збентежило, що коли ми повернулися з маневрів, він тим, хто був тоді в патрулі, вліпив казармений арешт.

Після цього випадку він завжди вибирав «песячу команду» і посилав її вперед. Команда мала попереджати населення села, де ми збиралися ночувати, що жоден пес уночі не сміє гавкнути, бо інакше буде вбитий. Я теж був у такій команді. Коли ми прийшли до одного села у Мілевській окрузі, я все переплутав і заявив старості села, що кожен власник пса, який вночі забреше, буде вбитий із стратегічних міркувань. Староста злякався, зараз же запряг коні і поїхав до головного штабу просити від усього села помилування, його туди взагалі не пустили, а вартові мало його не застрелили. Староста повернувся додому, і поки ми прийшли до села, усім собакам за його порадою зав’язали ганчірками морди, аж три з них сказилися.

Всі погодились із Швейком, що вночі собаки бояться вогню запаленої цигарки, і увійшли в село. На нещастя, ніхто з них цигарок не палив, так що Швейкова порада не мала позитивних наслідків. Однак, як виявилось, пси брехали з радощів: вони з приємністю згадували війська, які проходили через село і завжди залишали їм щось під’їсти.

Вони ще здалека почули наближення тих створінь, після яких залишаються кості і кінська падлина.

І ось раптом Швейка оточили чотири гавкала. Вони радісно кидались на нього, задерши догори хвости.

Швейк гладив їх, поклепував по спині і розмовляв з ними у пітьмі, як з дітьми.

— Так ось ми вже й тут, ми прийшли спатоньки до вас, бай-бай, їстоньки, ам-ам! Дамо вам кісточок, шкориночок, а вранці знову підемо далі на ворога.

В селі по хатах почали засвічувати світла, а коли квартир’єри почали калатати у двері першої хати, щоб довідатися, де живе староста, зсередини відізвався верескливий жіночий голос і чи то по-польськи, чи то по-українськи повідомив, що чоловік на війні, діти хворі на віспу, що москалі все забрали, а її чоловік, вирушаючи у похід, наказував їй нікому вночі двері не відчиняти. Лише коли посилили атаку на двері, запевняючи, що вони квартирмейстери, якась таємнича рука відчинила їм.

Увійшовши до хати, вони виявили, що саме тут живе староста, який марно намагався переконати Швейка, буцімто не він відповідав верескливим жіночим голосом, виправдувався, він, мовляв, спав на сіні, а його жінка, коли її хтось раптово збудить зі сну, сама не знає, що меле. А щодо нічлігу для цілої роти, то це навряд чи — село таке маленьке, жоден солдат у ньому не вміститься. Взагалі нема де спати. І купити тут теж нічого не можна, бо москалі все забрали.

Якщо пани добродзії не погордують, то він заведе їх у Кростєнко, там хутори великі. Це звідсіля лише три чверті години ходу, місця там досхочу, кожен солдат зможе накритися овечим кожухом, корів там до бісової мами, отже, кожен вояка дістане казанок молока. Вода там теж добра, пани офіцери зможуть переночувати у замку. А в Лісковці що? Злидні, парші та воші. Він сам колись мав п’ять корів, але москалі всіх забрали, і тепер, коли він сам хоче дістати молока для своїх хворих дітей, мусить ходити аж до Кростєнка.

Немовби підтверджуючи правдивість його слів, десь поруч в стайні заревіли корови і почувся верескливий жіночий голос, що бажав злощасним коровам, аби їх холера покрутила.

Старосту це не збентежило, і, натягуючи високі чоботи, він продовжував:

— Одну-єдину корову має мій сусід Войцек, вона, як ви, панове добродзії, ласкаво зволили почути, щойно заревла. Але це корова хвора, тужлива. Москалі забрали в неї телятко. З того часу вона не дає молока, але господар жаліє різати її, він сподівається, що Мати Божа Ченстоховська все поправить.

Під час цієї балаканини він натягнув на себе чумарку.

— Ходімо, панове добродзії, у Кростєнко, це ж три чверті години ходу, та що я, грішний, говорю, і півгодини не буде. Я знаю дорогу через потік, потім через березовий гайок, коло дуба… Село велике, і бардзо дужо моцна горілка в пропінаціях[145]. Ходімо, панове добродзії. Навіщо баритися? Панам солдатам з вашого славного полку треба як слід відпочити, виспатися по-людськи. Пан цісарсько-королівський вояка, який б’ється з москалями, безумовно потребує чистого нічлігу, зручного нічлігу… А в нас? Воші, короста, віспа та холера. Вчора у нас, в нашому проклятому селі, три чоловіки почорніли від холери. Милосердний Господь Бог прокляв Лісковець…

Тут Швейк велично змахнув рукою.

— Панове добродзії! — почав він, наслідуючи старостів голос. — Читав я раз в одній книжці, що за шведських