Читати книгу - "Горить свіча"

і от-от задушить його. Він намагається закричати, покликати на допомогу батька, який сидить попереду з батогом у руках і не бачить, як мучиться син, та скрикнути не може, бо йому не вистачає повітря — забило віддих. Тоді він збирається з силами, піднімає руки і штовхає рубель від себе, щоб хоч раз дихнути і криком чи хоча б стогоном покликати батька…

Нарешті його свідомість прояснюється, і він розплющує очі. Ні воза, ні батька, ні жита, ні волів. А лежить він горілиць на валу, біля дубового заборола, і на нього навалився проткнутий мечем баатур і своєю вагою та рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлює йому груди і горло.

— А-а… — намагається подати голос Добриня. — А-а-а!..

Хтось нахилився над ним, стягнув набік мертвого баатура, а його схопив за чуприну, струснув і посадив під заборолом. Добриня жадібно ковтнув кілька разів холодного повітря і розплющив очі.

Перед ним стояли два монголи. Молодший тримав у руці закривавлену шаблю, запитально дивився на старшого.

— Прикінчити?

— Якщо поранений, то користі з нього ніякої… Кінчай!

Добриня підняв голову.

— Чекайте. Я, здається, не поранений.

Вражені монголи переглянулися.

— Ти дивись — він балакає по-нашому!

А старший ногою копнув під бік, зняв з плеча волосяний аркан-жель.

— Ну, якщо не поранений, то вставай, орусутська собако!

Він миттю накинув петлю аркана Добрині на шию — потягнув до себе. Добриня підвівся.

— Іди! — штовхнув ззаду молодший.

Його звели з валу вниз, кинули в гурт таких же, як і він, бранців. Їх було не багато — сотня, не більше. Зате всюди — і на валу, і в городищі — лежали купи загиблих воїнів, дітей, стариків. На стінах і на землі — криваві плями крові. Догорали, потріскуючи і чадячи смердючим гаром, будівлі. Ревла худоба, яку арати-пастухи гарапниками виганяли через розламані ворота в поле. Ніде не видно було жінок та дівчат — їх, мабуть, переможці вже вивели з городища.

Одна тільки постать недоладно стовбичила посеред руїн, пожарищ та трупів — то був воєвода Всеслав.

Добриня здивувався, побачивши його. Як же він залишився живий? Усі сини загинули, мабуть, і Грицька вже немає на світі, онуки лежать порубані, стара воєводиха десь поряд з ними, невістки — в полоні… А він — живий! Невидющий! Нікому не потрібний. Навіть ворогам… Стоїть посеред згарищ свого городища, серед рідних і близьких йому, але мертвих людей, простягає наперед руки, щоб ухопитися за що-небудь, і не знаходить підпори… Нещасний!

Враз татари заґелґотали, захвилювалися. До городища в'їхав на баских конях гурт нойонів. Попереду на білій кобилиці сидів невисокий, прямий, щоб здаватися вищим, чоловік. Його темно-жовте непроникне обличчя було знайоме Добрині, а дорогий чекмен і багата збруя свідчили, що належить він до вищої знаті.

Добриня прикипів до нього поглядом. Менгу-хан! Двоюрідний брат і темник Батия! Недобра слава йшла про нього по Степу — жорстоким, невблаганним був він. Де скрутно, туди посилав його Батий — і лилися там ріки крові, і відрізані голови переможених встилали землю.

Перед полоненими Менгу-хан зупинився.

— Чому їх так мало?

Хтось із нойонів пояснив:

— Уперто оборонялися. Довелося майже всіх висікти!

— Так їм і треба!.. А то що за опудало стоїть? — він показав на воєводу Всеслава. — Чому не тут? Не в гурті, серед полонених?

— То старий воєвода орусутів. Він сліпий. Убити?

— Сліпий? Якщо сліпий, то не треба. Всіх нездатних до праці винищити, а його залишити! Хай бродить серед трупів та пожарищ! Дарую йому життя! — Крива усмішка промайнула по його темному обличчі. — Полоненикам — кожному! — надіти на шию кангу і вивести звідси, а городище розорити дотла, щоб ніколи вже не відродилося тут життя[67]! Хто чинить опір великим монголам, того знищувати!

Він ще якийсь час постояв мовчки, споглядаючи на страшне діло рук своїх, і, судячи по тому, як хижо-радісно роздувалися його ніздрі, воно його тішило. Потім торкнув поводи і рушив назад. Нойони повернули за ним.

Полонених теж почали по десятку виводити за ворота і тут кожному накидали на шию канту, туго скручували сирицею. Добриня виходив з Княжої Гори останнім. Біля воріт оглянувся: сліпий воєвода, почувши гул голосів, рушив було услід, але перечепився, упав. Підвівшись, застиг на місці, потім знову рушив — і знову впав…

“Нещасний!” — зітхнув Добриня і змахнув з ока сльозу.

8

Того ж дня Менгу-хан зі своїм туменом та валкою полонеників рушив до Канева, де була ставка Бату. Сонце ще не опустилося за небосхил, як він з'їхав на гору і побачив перед золотою юртою дев'ятихвостий туг[68] джихан-гіра.

Кінні і піші тургауди — охоронці ханської ставки — впізнали його, схилилися перед несамовитим тайджі[69] в низькому поклоні, провели до юрти, відкинули полог.

Менгу високо підняв ногу, переступив через поріг, щоб не зачепити його і цим не накликати на господаря нещастя, і вступив до розкішної юрти з золотистого шовку. Побачивши Саїн-хана, що сидів на підвищенні, опустився на одно коліно.

— Встань, брате! — промовив тихо Бату. — Підійди до мене. Я відчуваю, що ти приніс мені щасливу і приємну вістку! Сідай ось тут!

Менгу сів на оксамитовий половецький міндер[70], що лежав біля правої ноги Бату, підняв очі, бо Бату був вищий за нього на цілу голову.

— Саїн-хане, брате! Княжа Гора після рішучого бою упала і більше ніколи не підніметься! Радуйся!

— Дякую, брате! Це перша перемога в нашому поході на вечірні країни — і вона віщує нам нові славні перемоги. Але це тільки початок. Твій тумен доблесних піде далі!

— Куди, брате? Під Киюв? — Хижі очі Менгу заблищали. — Я давно очікую щасливої хвилини, коли знову побачу золоті хрести його церков! О, горе йому!

Бату заперечно похитав головою.

— Ні, під столицю орусутів іти рано. Поки не візьмемо всіх городищ, — а їх тут багато, — доти на Киюв не підемо. Ми не можемо залишати у себе в тилу жодного орусутського баатура! Щоб не сталося так, як після взяття Рязані, коли не знати звідки взявся баатур Євпатій Коловрат і завдав нам дошкульного удару. Зараз мої тумени обложили Канів, Чучин, Іван-город та Витачів на Дніпрі, Дівич-гору, Корсунь, Богуславль, Торцьк, Юр'їв та Володарів на Росі. Це велика сила! Якщо ми її не знищимо і підемо на Киюв, то вона вдарить нам у спину… Ми не можемо допустити такого!

— Я згоден з тобою, Саїн-хане.

— Але це ще не все. Киюв оточив себе не тільки з півдня, а й з заходу багатьма городищами.