Читати книгу - "Пан Ніхто"

світу, винні в цьому Париж і паризькі жінки! Запам'ятай мої слова: цілковита непридатність, деградація, амортизація в ліжкових вправах — ось що таке жінки!»

Голова Бобева повільно опускалася додолу, а рука залишалась на тому ж рівні, високо над головою, роблячи зневажливі порухи й розтрушуючи цигарковий попіл.

У тверезому стані видавець забував про свій нігілізм і про мене, крім тих випадків, коли мене треба було вилаяти за якусь помилку у виконанні замовлень. Після кожної ночівлі Бобева в кабінеті до нього приходила його дружина — просити вибачення й грошей, і, напевно, їй завжди щастило одержати й те, й друге. Вона була струнка, з вродливим нахабним обличчям і якоюсь безсоромною ходою, наче рухалася тільки для того, щоб крутити стегнами. Конфліктам подружжя поклало край останнє бомбардування — їх обох було поховано під руїнами будинку. Згодом це стало для мене зручною нагодою видавати себе за сина Бобева.

… Світло фар вихоплює з темряви великий напис обіч дороги: «Шалок». Кидаю погляд на годинника: три двадцять. Далі другий напис: «60 км», і я вирішую зменшити швидкість до ста кілометрів. Вулиці порожні. На перехрестях мигтять застережливі жовті очі світлофорів. У жовтому світлі, що блимає серед мороку, є щось неспокійне й тривожне: їдь, але на власний ризик. Та я вже звик до такого попередження — це необхідно у моїй роботі, тому не збавляю швидкості, гальмую лише на різких поворотах.

Темні будинки вздовж шосе рідшають. Знов вибираюся па широкий шлях. Руху майже немає. Наздоганяю якогось великого, обліпленого червоними й зеленими ліхтарями грузовика й легко об'їжджаю його. їду вперед, усе далі й далі заглиблюючись у темряву, в обійми нічного вітру.

Шосе звивається між невисокими пригірками, що вирізьблюються чорними силуетами на тлі темного неба. Подеколи два яскравих промені світла впинаються в горб, що раптом вигулькує попереду, і здається, ніби шлях кінчається. Тоді я на мить збавляю газ перед черговим закрутом шосе й знову натискаю на педаль акселератора, перш ніж світло фар устигає проковзнути по виноградниках обабіч шосе. Макон. Подолано ще шістдесят кілометрів, рівно стільки ж залишається до Ліона.

На околицях Ліона рух жвавішає, грузовики трапляються дедалі частіше, і мені доводиться гальмувати. Нарешті автомобіль проскакує по довгому мосту, відтак потрапляє в довгий, освітлений жовтуватими ліхтарями тунель, а потім — знову на міст. Унизу тече широка темна Рона, розцяцькована віддзеркаленням нічних ліхтарів над причалами.

Їду Ліоном, думаючи, що в цей час чорне «пежо» Кралева, можливо, відпочиває біля котрогось із міських готелів. Якщо так — для мене ще краще: я потраплю в Марсель раніше за Кралева і знатиму, де на нього чекати. Якщо ж він випередить мене, то, можливо, ми з ним уже ніколи не побачимось.

Виїхавши за місто, зупиняюся під жовтим сяйвом бензоколонки й знову заправляю машину пальним. Переднє скло заплямоване — сліди від нічних комах. Напівсонний заправник бензоколонки протирає скло вогкою ганчіркою — навіть чайові не можуть розбудити його.

Вже звернуло на п'яту годину. До Баланса ще сто кілометрів, і, якщо Кралев не зупинився десь на ніч, цілком можливо, що я наздожену його саме на цьому відтинку шляху. Рух на шосе досить жвавий, та поступово машини рідшають. Шосе тягнеться вздовж Рони, подекуди сходить аж на самий берег широкої темної річки. Десь далеко ліворуч починає розвиднятися, дерева нерухомо темною стіною впираються в небо, і я зовсім несподівано помічаю, що бувають хвилини, коли навіть у Франції панує тиша.

В цей ранішній час шлях майже порожній. Я до краю тисну на педаль акселератора, вдивляючись уперед, де снопи світла розпанахують сутінки, і намагаюся переконати себе, що мені зовсім не хочеться спати і що я ніколи не почував себе так бадьоро.

Переді мною з'являються й швидко зникають шляхові знаки. Машинально стежу за ними, не вникаючи в їхній зміст, — один, другий. «Слизький шлях! Небезпечно» трапляється так часто, що мимоволі перестаєш звертати на нього увагу. На шосе так само, як і в житті, найбільша небезпека чатує на тебе там, де немає застережливого знака.

О шостій десять дістаюся Валанса Незважаючи на те, що й досі дивуюся своїй бадьорості, небезпека закуняти за кермом катастрофічно посилюється. Зупиняюсь на якомусь порожньому майдані, заходжу до кав'ярні й випиваю подвійну порцію кави еспресо, витрачаючи на це рівно вісім хвилин. Потім знову сідаю за кермо, відзначаючи про себе (це свята правда!), що тепер від мене аж променить енергія.

На мене чекає передостанній великий відтинок шляху — сто двадцять чотири кілометри до Авіньйона. Надворі вже видно. Сіро-синє небо поступово набуває яскраво-синього кольору, сонце золотить верхи гір, але я зовсім байдужий до природи; моя увага прикута до стрічки шосе, що звивається попереду. Кралева немає. Це дивує і разом з тим непокоїть. Знаючи про недосвідченість Кралева як шофера, я не припускаю, щоб він міг їхати без відпочинку стільки годин, як я. Ніде правди діти, кохання додає людині сили, але такий дилетант, як Кралев, навіть маючи крила, навряд чи зможе розвинути швидкість понад 50–60 кілометрів на годину. Можливо, я трохи недооцінив його, — в такому разі наздожену десь поблизу Авіньйона, а може, він залишився ночувати в Ліоні або десь в іншому місті. Є ще одна, третя можливість, та поки що я не вірю в неї.

Хоч як це дивно, в цю мить мої думки зайняті не Кралевим і Лідою, навіть не можливостями й небезпекою майбутнього. Ці проблеми вже достатньо обмірковані, й ними не варто знову топтати собі голову. Я думаю про щось інше, про те, що вже не раз передумав, але до чого повертаюся знову й знову.

… Це сталося Дев'ятого вересня, першого Дев'ятого вересня. Я почув, що бай Павла призначили якимось начальником у Дирекції міліції, і подався до нього. Знайшов його в похмурій кімнаті, де він розмовляв з якимось громадянином, що сидів за столом.

— Здоров. Ти чого? — запитав бай Павел, очевидно прагнучи якнайшвидше здихатись мене й продовжити свою розмову.

Того дня всі квапились.

— Хочу вступити до міліції, — проказав я по-діловому.

— Дурниці. Ти ще малий, — відрубав бай Павел.

— Я не малий. Мені вже вісімнадцять років, — нахабно збрехав я, бо ледве досяг сімнадцяти.

Бай Павел задумливо подивився на мене, немовби тільки тепер помітив мою присутність. Потім повернувся до людини за столом:

— Може, приймемо, га?

— А ти добре його знаєш? — запитав той.

— Звичайно. Він наш хлопець, сирота.

Це була вичерпна характеристика на мене. Коротка, але неточна: бай Павел з делікатності сказав «сирота» замість «байстрюк». Людина