Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як тебе звати?
— Еміль.
— Який Еміль? — втрутився бай Павел. — Ти ж Найден!
— Я — Еміль! — стою на своєму. — Найденом мене прозвали в притулку, насправді ж я — Еміль.
Чоловіки очікувально зиркнули на мене.
— Гаразд, — кивнув головою той, що за столом. — Напишемо «Еміль». Тобі краще знати, як тебе звуть. Прізвище?
— Боєв.
— Так. Еміль Боєв…
Він написав на аркушику моє ім'я і прізвище, розписався, поставив печатку й простяг мені цей документ.
— Іди вниз до товариша Савова. Він тобі дасть доручення.
Так мене хрестили. Не в церкві — й з деяким запізненням. Зате я одержав ім'я, яке сам собі обрав.
Я обрав його ще в сирітському притулку, читаючи якусь книжку без обкладинки й без перших сторінок. Усі книжки в притулку були без початку або без кінця. Певна річ, ми завжди прагнули взяти ту, в якій не вистачало початку, бо який початок, ти розчолопаєш, а от закінчення часто буває досить-таки несподіваним. Пригоди, викладені в тій розідраній книжці, з роками зовсім поблякли у моїй пам'яті. То були, здається, якісь неймовірні піратські пригоди. Еміль сховався в захопленому піратами кораблі й під кінець винищив усю банду й визволив полонених, серед яких була, звичайно, й дівчина небаченої вроди. Мені запам'яталася тільки одна фраза: «Незважаючи на пронизану кинджалом правицю, Еміль не випускав зброї. Він перебрав пістолет у ліву руку й смертельним пострілом збив з ніг Одноокого».
… Притишую швидкість на стрімкому повороті, неуважно роздумуючи: «Чому Одноокого? Пусте. Адже Кралев не одноокий. І взагалі ті піратські повісті — суцільні вигадки».
Читаючи пошарпану книжку, я страшенно забажав зватися Емілем. А згодом, коли Бобев говорив зі мною про всиновлення, я подумав, що можна було б узяти і його прізвище, коли б викинути з нього середню літеру «б», тому що «Бобев» звучить якось по-дурному, нагадуючи про боби, а от «Боєв» — це героїчно, цілком відповідає Емілеві. Все це були, звичайно, марні дитячі мрії, і я ніколи це клав собі в думках, що одного дня в якійсь сірій, похмурій канцелярії міліції задарма одержу бажане ім'я одночасно з новим фахом.
Під'їжджаю до Авіньйона. «Сітроен» летить уздовж зелених квадратних виноградників, уздовж сріблястих оливкових садків, уздовж високих темних стін кипарисів, що заступають шлях холодному містралю[6]. «Сітроен» випереджає грузовики й легкові автомобілі, але чорного «пежо» Кралева ніде немає. В далечині вимальовується похмурий силует Папського палацу, знову блищать жовті води Рони з якимось напівзруйнованим мостом, зеленіють кипариси, маслини, виноградники, а між ними стелиться безкрая біла стрічка шосе.
Восьма година. До Марселя лишається менш як сто кілометрів. Скло знову всіяне крапками — сліди комах. Стрілка спідометра тремтить між цифрами 120 і 130. Це немало, якщо взяти до уваги, що рух на шосе дедалі посилюється. Машини, які я випереджаю з шаленою швидкістю, супроводжують мене тривалими звуковими сигналами, що мовою шоферів означають лайку.
Залишаю позад себе чорний «пежо», але це не машина Кралева. Не може бути, щоб він десь вислизнув од мене, якщо з певних причин не взяв квитка на поїзд. У такому разі все полетить шкереберть. Дбайливо розроблена легенда про моє буржуазне походження. Моя робота на радіо й інсценізація мого звільнення. Тривалі обережні маневри навколо Младенова, щоб утесатися до нього в довір'я. Репетиція п'єски «Рятування на кордоні» із загодя підготовленим утручанням прикордонників і моєю героїчною стрільбою двома холостими патронами в груди солдата. Місяці, витрачені на допити, безсоння й знову допити під засліплюючим променем лампи та ідіотські вигуки «ти нікчемний зрадник!». Усе це полетить шкереберть. Усе це стане історією. Історією, якої ніхто ніколи не вивчатиме. Історією, яка втратить сенс.
В'їжджаю до околиць Марселя. Перехожі, що перетинають дорогу там, де їм заманеться; світлофори, в яких, здається, горить тільки червоне світло; грузовики, що маневрують з відчайдушною повільністю, заїжджаючи або виїжджаючи з гаража. Нарешті, дістаюся бульвару Ла Канеб'єр. Готель розташований на перехресті, я його добре знаю, бо мешкав у ньому після приїзду до Франції три місяці тому.
Три місяці тому!.. Здається, відтоді збігло три роки. Але поки що облишмо теорію відносності часу. Ось і це перехрестя. Повертаю не зупиняючись, минаю готель, відзначаючи про себе відсутність чорного «пежо» біля фасаду, відтак збочую в найпершу вуличку й ховаю машину за якимось високим грузовиком. Дев'ять годин десять хвилин. А втім, тепер час не має значення.
Пішки повертаюся до готелю й заходжу в маленький хол. Службовець за склом віконця зайнятий родиною літніх туристів, які вже, мабуть, зібралися їхати, але мають заперечення щодо рахунку. Тільки-но хочу спитати, в якому номері зупинилася мадемуазель Младенова, аж мій слух уловлює дуже знайоме вуркотіння мотора. Дивлюся крізь вітрину готелю й бачу, як мій улюблений «ягуар», що був кудись зник, раптом вихоплюється з невідомості й різко гальмує коло готелю.
Єдине сховище — телефонна кабіна, двері якої, на жаль, засклені дуже великим склом. Заходжу туди, повертаюсь спиною, до дверей і, знявши трубку, вдаю, ніби розмовляю.
— Мадемуазель Младеноф! — Кралев вимовляє фразу, яку я так і не встиг вимовити.
— Кімната триста дев'ять, — відповідає службовець, урвавши на мить розмову з літніми туристами.
Одного погляду мені досить, щоб побачити, як Кралев піднімається сходами вгору. В готелі немає ліфта, а триста дев'ятий номер — на третьому поверсі. Отже, в моєму розпорядженні є кілька хвилин. Швидко виходжу з кабіни, кидаючи чоловікові за віконцем, який лише тепер помічає мене, що я забув щось у машині, й вискакую надвір.
Коли бракує часу орієнтуватися на місці, треба все продумати заздалегідь. Кралев із моїм «ягуаром» — це той третій можливий варіант. У цьому разі варіант не найгірший. Якби водій «ягуара» був досвідченіший, зустрічі могло б не статися. Таратайка вигулькнула з протилежного боку бульвару Ла Канеб'єр. Напевно, Кралев попотинявся, перш ніж розшукав готель. Саме це й дозволило мені випередити його на кілька хвилин.
Відчиняю багажник і беру банку з-під мастила «Шелл». Потім зачиняю й підходжу до дверцят машини з протилежного боку так, щоб можна було непомітно спостерігати за готелем. Користуючись тим, що на вулиці нікого немає, вигвинчую з бляшанки кришку, витягаю звідти маузер і кладу його собі до правої кишені, а банку кидаю на тротуарі як рекламу фірми.
Збігають хвилини, а довкола немає ніяких змін. Це зовсім не означає, що нічого не сталося. Можливо, саме в ці хвилини у кімнаті на третьому поверсі готелю грубо поводяться з молодою жінкою, а може, навіть її вже вбито. «Облиш думати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.