Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

знітилася від жорстоких слів, доглядач маяка прикрикнув на дружину:

— Припини! Думай, що говориш!

Маріка жестом зупинила його.

— Вона має рацію. Я і справді нікому не потрібна.

В голові дівчини промчала карусель облич. Гліб, Агнеса, мадам Стилет, Прошко, який напевно й думати забув про неї на чарівному острові, та знову Гліб.

— Ваш син повернеться. Я піду до Фріди, — твердо мовила Маріка.

Жінка завмерла з розкритим ротом, боячись, чи не вчулось їй, а потім упала на коліна перед Марікою.

— Я щодня молитимуся за тебе. Кожний божий день.

— Як же так… Як же так… — пробурмотів доглядач і кинувся за ширму.

Звідти долинули його приглушені ридання. Маріка мовчала. Слова тут були не потрібні. Вона готова була на жертву не заради жінки, що повзала у неї в ногах, а заради суворого чоловіка, який не міг вчинити підло, навіть щоб врятувати власного сина.

Історія з Навіженою Фрідою видавалась Маріці дивною. І звідки вона дізналася про оберіг?

— Як Фріда здогадалася, що я опинюся на маяку? Вона що, ясновидиця? — запитала дівчина.

— Ні. Вона взагалі не людина, — сказав доглядач, виходячи з-за ширми.

Маріка судорожно глитнула.

— А хто ж вона?

— Примара.

— О ні! — простогнала Маріка.

Світ примар мовби переслідував дівчину. Спочатку вона побувала в Задзеркаллі. Потім допомогла мертвому ковалю викопати проклятий скарб. Пізніше їй довелося познайомитись із примарою ночі — Місячним Лицарем. А тепер їй належало зустрітись із примарою морів. Ну чому все це випало на її долю?

Доглядач по-своєму витлумачив репліку дівчини.

— Я знаю, як ти боїшся, — сказав він. — Ти нічим нам не зобов'язана й можеш піти.

— Мовчи, налякаєш дитину ще дужче. Може, дівчині нічого й не загрожує,— осмикнула чоловіка жінка й додала: — Пам'ятаєш випадок: біля Півнячого мису корабель потонув, так одна жінка вижила. Вона була на останніх днях. Кажуть, буцім її Навіжена Фріда врятувала.

— Що ще ви про неї знаєте? — запитала Маріка.

— Їй-богу, більше нічого, — поспішила запевнити її жінка.

— Говори, — владно наказала Маріка доглядачу.

— Мені нічого більше додати. Випадок, про який розповіла дружина, — суща правда.

— Чому Фріду називають Навіженою?

— Ніхто не знає, чого від неї чекати. Часом трапляється, що корабель цілісінький, а екіпаж як у воду канув.

— Що їй од мене потрібно? — запитала Маріка.

— Звідки ж мені знати? — сказав доглядач і відвів очі вбік.

Хазяїн маяка брехав. Тільки-но він побачив дівчину, йому відразу спало на думку, що, можливо, Навіженій Фріді набридло бути примарою, й вона хоче знайти нове тіло, використавши для цього бідолаху. Та чи варто лякати дитину? До того ж, якщо Фріда зникне, то перестануть зникати кораблі та виходити в плавання буде безпечніше.

Маріка замислилась. Було зрозуміло, що вищі сили навмисно вели її до зустрічі з повелителькою бур. Безглуздо противитися долі, від неї не втекти. Значить, все визначено наперед. Дівчина міцніше стиснула в кулаці оберіг.

Дружина доглядача тихо плакала. Вона все ще боялася, що Маріка відмовиться від свого рішення. Наївна жінка вважала, що долю можна перехитрити.

— Як мені побачити Фріду? — нарешті запитала Маріка.

— Я посаджу тебе в човен, і він винесе тебе у відкрите море. Там Фріда сама відшукає тебе. Скоро почнеться відплив. Треба поспішати, — заметушився доглядач маяка.

Глава 25
Місто Затонулих Кораблів

Відступаючи, море, як неохайна хазяйка, розкидало клоччям сплутані бурі водорості. Там, де нещодавно плескались хвилі, оголилося піщане дно, всипане черепашками. Подекуди гострими зубцями стирчали камені. Далеко в море виступало кам'янисте пасмо. Доглядач маяка повів Маріку по цьому пірсу, створеному самою природою. Там, де мис закінчувався, на хвилях гойдався невеликий човен без весел.

— Ти попливеш на цьому човні,— сказав доглядач.

— Але в нього немає весел.

— Вони тобі не потрібні. Течія сама винесе тебе, куди треба. Якщо передумала, можеш повернутися, — додав він осиплим голосом і відвів погляд.

Доглядач був доброю людиною й не бажав Маріці зла, та в глибині душі він також боявся розлучитись із зажеврілою надією, що син повернеться.

— Я не беру своїх слів назад, — сказала Маріка, зрозумівши його сум'яття. — Ніхто не може обманути долю. Видно, дорога недаремно привела мене сюди. Не звинувачуй себе ні в чому.

— Борони тебе Господь! — щиро сказав доглядач. — Ми з дружиною молитимемося за тебе.

Маріка кивнула й рішуче ступила в човен.

Тільки-но хазяїн маяка відв'язав мотузку, течія підхопила вутле суденце, і воно, мовби знудьгувавшись на прив'язі, помчало у відкрите море. Берег стрімко віддалявся, аж поки зовсім розтав у синяві. Дівчина опинилася самотня посеред безмежного морського простору.

Минали години. День набирав силу. Час тягнувся неймовірно повільно. Сонце неквапом здіймалося по небосхилу. Досягнувши зеніту, воно завмерло,