Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

мовби дбайливий господар, який оглядає свої володіння, а потім так само повагом продовжило подорож до заходу.

Течії давно набридло нести крихітне суденце, й воно кинуло свою іграшку на милість хвиль. Маріці здавалося, що човен стоїть на місці. Дівчину все більше огортала тривога. Хто знає, як довго доведеться дрейфувати посеред океану?

Мовби у відповідь на її сумні роздуми, з води показалася вузька мордочка. Це був дельфін. Він із цікавістю подивився на Маріку, вистрибнув із води і знову пірнув у хвилі. Ухопившись за борт човна, дівчина вгледілась у глибину в надії знову побачити цю дивовижну істоту, і дельфін повернувся. Цього разу він був не сам. Четверо граціозних мешканців морської безодні стовпчиками встали з води, покивали головами, немовби вітаючи самотню мандрівницю, і зникли.

— Гей, не відпливайте, будь ласка, — попрохала Маріка, ніби вони могли зрозуміти її слова.

Раптом човен рвонув із місця. Два дельфіни підхопили його й понесли по хвилях. Дрібні бризки летіли Маріці в обличчя. Пінні баранці злякано сахалися врізнобіч. Маріка мимоволі розсміялася. Вона була не самотня. Море посилало їй добрий знак.

Утомившись від шаленої гонки, перша пара дельфінів поступилася місцем другій. Нові друзі то пливли поряд, то розважали дівчину забавними стрибками. Вони мовби хотіли скрасити її самотність і відвернути від похмурих роздумів. Маріка заспокоїлася. Вона більше не боялася Навіженої Фріди й готова була зустріти все, що очікувало її на цьому небезпечному шляху.

До самісінького вечора весела компанія супроводжувала дівчину. А коли нечутно підкралися сутінки, дельфіни як по команді пірнули і зникли під водою. Маріка сподівалася, що її нові друзі повернуться, та вони більше не з'явились, а разом із ними зникли радість і спокій. На душі у бідолашної мандрівниці знову стало тривожно. Небо, ніби поранене, стікало червоним заходом сонця. Багряні плями розтеклися по лазурній поверхні моря.

Неждано-негадано здійнявся вітер. Погода стрімко псувалася. Море потемніло. На обрії виникла похмура грозова хмара. Величезний водяний стовп, як пуповина, з'єднав хмару з морем. Смерч із шаленою швидкістю мчав на Маріку. Дівчину обстріляло картеччю бризок. Сукня відразу промокла. Сильний вітер підхопив човника й закружляв на місці. Він, куражачись, розгойдував суденце, як паперовий кораблик, погрожуючи в будь-який момент перевернути його. Маріка щосили вчепилася в борт човна. Смерч вирував уже поряд. Море і небо, здавалося, злились воєдино. Раптом безодня розверзлася. Човен завертіло і втягло в гігантську воронку.

Маріка закричала і знепритомніла. Опам'ятавшись, дівчина побачила, що перебуває в дивовижному місті, де будинками слугували затонулі кораблі. Їх багатоярусні нагромадження чергувались із кораловими гротами. Кораблі тулились один до одного, сполучаючись трапами та мотузяними драбинами. Порослі черепашками й анемонами всіх кольорів райдуги, вони здавалися побудованими з якогось невідомого людям матеріалу. На щоглах, як оксамитові гардини, гойдалися водорості, а між ними носилися зграйки строкатих рибок.

На землі вже наближалася ніч, а тут було світло, як буває влітку пізно ввечері. Фантастичні архітектурні споруди світилися блакитнуватим фосфоресціювальним сяянням. Видовище було таким же прекрасним і чарівничим, як і печальним.

«Я потонула», — подумала Маріка, та дивно, що ця думка не злякала її. Тут, під водою, вона дихала так само вільно, як на суші. До того ж дівчина раптом зрозуміла, що вона тут не сама. Маріка виразно почула розмову чоловіка й жінки. Вона вибігла по сходах на палубу, але спізнилася. Співбесідники вже пішли. Хтось торкнув струни арфи, й чистий жіночий голос повів чудову мелодію. Дівчина поспішила на звуки, але знову нікого не знайшла.

Маріка переходила з корабля на корабель по трапах, спускалась і піднімалась внутрішніми сходами. Всюди її оточували голоси, та вона не зустріла жодної людини.

Підводне місто було наповнене примарами. Даремно розум твердив, що їй нічого боятися. Маріці знову стало страшно.

— Заспокойся. Найжахливіше вже позаду, — раптом почула вона в себе за спиною.

Дівчина обернулась, упевнена, що знову нікого не побачить, але цього разу перед нею стояла молода жінка. Розпущене чорне волосся густою кучерявою гривою вкутувало її до талії. Дивовижно красиве обличчя було неприродно блідим. Жінка кілька секунд мовчки дивилася на Маріку, а потім раптом розреготалася глибоким контральто.

Маріці стало не по собі. Перед нею була Навіжена Фріда. Жінка безцеремонно ткнула в дівчину пальцем:

— Забавно. Ти така схожа на мене. Він напевно позеленіє від злості, коли побачить тебе. Недаремно я так довго чекала.

— Хто позеленіє від злості? — не зрозуміла Маріка.

— Убивця. Ми помстимося йому.

Повелителька бур утупилась у Маріку поглядом, од якого в дівчини по спині поповзли мурашки. Несподівано Фріда співчутливо запитала:

— Ти боїшся? Даремно. Тобі нічого не загрожує. Тут ти під моїм захистом, дитино. Тебе ніхто не скривдить.

— Навіщо я вам? — зважилася запитати Маріка.

— Всьому свій час, — загадково всміхнулася жінка. — Ходімо. Перш за все я розповім тобі дещо з історії острова Гроз.

Маріка здригнулася. Вона і подумати не могла, що почує про чарівний острів тут.

— Ви знаєте про острів Гроз?

— Іще б мені не знати! Я там народилась і виросла. Ходімо зі мною, — поманила вона Маріку.

Фріда граціозно лавірувала між останками кораблів і чудернацькими наростами коралів. Час від часу вона з кимось розкланювалась і кивала у відповідь на невидимі вітання.

— Чому я чую голоси, але не бачу людей? — запитала Маріка.

— Ви перебуваєте в паралельних світах. Ці люди вже