Читати книгу - "Нестяма"

до месіанських думок: що не лише арієць, але й син Божого народу!

А євреї? Які також легко могли пробовкнутися про його генікологічне древо? У них же не було своєї держави, аби її аншлюзувати — тобто, вони ще не учинили свій аншлюс над Палестиною і ще не сотворили своєї історичної Батьківщини Ізраїлю; отож тоді свого часу Гітлер учинив інакше — просто заборонив їх, би боронили секрет його походження.

Згодом він зробить усе, аби якомога географічно наблизитися до нащадка, підпише навіть принизливу угоду

Молотова-Ріббентропа про ненапад, аби хоч в якийся спосіб запустити до СРСР резидентів у Полтаву, щоби ті таємно наглядали за синочком, неухильно оберігаючи його од можливих репресій. Так тривало, доки Сталін, не порушуючи угоди, взяв і підтягнув усі свої війська під Румунію.

— Що ти робиш? — отетерів йому по телефону Гітлер.

— Ну не під Германію ж! — хихотів той у слухавку.

Так, це був хитрий викрутас, який не порушував обопільні умови пакту про ненапад. Однак вся нафта Європи перебувала де? На Румунських теренах, отож Гітлер розумів: Сталін, перекривши ту трубу, легко візьме його в енергозалежність.

— Кінчай ці свої грузинські фокуси! — шаленів крізь телефон Адольф.

— Які фокуси, генацвале? — удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під румунський кордон.

Аж Гітлер не витримав:

— На Москву! — наказав своєму Генштабу.

— Нафіг тобі та злиденна кацапетія? — дивувався той. — Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.

— Життєвий простір, — була куца відповідь.

— Оця злиденна пустеля? Чи тобі всієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.

— Це лише невеличкий острів, а там — неосяжні материки, — брехав він.

«Сину, мій сину, — тим часом думав він собі подум-ки, — чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?»

І пускав сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.

Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.

Доки радянські війська всі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:

— Негайно перекинути всі армії під Сталінград!

— Та побійтеся Бога, — сполошився генералітет, — нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку якась сотня кілометрів — і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!

— Є вищі над це міркування, — пробурмотів фюрер.

— До того ж там, на Волзі, дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?

— Я сказав! — була відповідь.

Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі, переводять служити одного такого солдатика, німця за походженням, непоказного хлопчину, світлоокого.

Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь надумав подолати це символічне місто, поіменоване на честь Сталіна; що в цьому є великий містичний сенс.

— Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера — жоднісінького. Захопити його й перейменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? — брехав він генштабу.

— Амбітний, — скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені — одна думка, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки боль-шевізією, вкидала у відчай. Однак він свято вірив: щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці, од святої батькової енергетики.

Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронту і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей наказ, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.

— На біса мені цей Яків Джугашвілі? — лютився й без того шалений фюрер. — Хіба я його пригорну до серденька?

— Так ви обміняйте його на потрібного сина, — намагався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.

Почалися попередні переговори через Вольфа Мессін-га, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.

Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на мученицьку смерть...

Василька ж тим часом військкомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло — й нечувана в історії людства битва розпочалася.

А тут Різдво.

«Як же там син нидіє без подарунка?» — мучили фюрера здогади.

Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталін-град. Однак