Читати книгу - "Голос перепілки"

class="book">Мартин стояв біля хати й не вірив. Біла сорочка, широкий синій комір із білими смужками, широка застібка з якорем, безкозирка зі стрічками та написом «Военно-морской флот». Три роки минуло, як і не було. Море, корабель, камбуз… Час сплив, як вода в Черемоші.

Двері були відчинені навстіж. Мартин поклав біля порога дерматиновий куферок із морськими наклейками, поруч – наплічник, поправив ремінь із широкою застібкою, безкозирку, набрав у груди повітря й переступив поріг.

– Мамо! – тремтів його голос.

– Мартинцю! Синочку! – кинулася йому на груди Стефка. – Я вже си всі очи продивила, – тулилася до сина. – Як Варвара прочитала мені той лист, шо ти скоро будеш, то я вже три дни двері не замикаю. Думаю, може, у тебе борше вийде приїхати.

– Мамо! – губився в словах Мартин.

– Сідай, Мартинцю, сідай! – усміхалася Стефка. – Най тобов натішуси. Сідай! Я тобі крісло подам.

– Та ви не клопочіться, мамо! – Мартин пригорнув до себе Стефку.

Маленька, тендітна, як дитина, вона б Мартина за образ поклала. Нова вишита сорочка, нова хустка, нова запаска. Як на Великдень. Ось лише руки ще дужче зашкарубли й чоло перетягнулося глибшими рівчаками зморщок.

– Та як не клопочітси?! Та я так на той день чекала, Мартинцю!

Стефка обмацувала теплими пальцями Мартинове обличчя, очі, чоло, безкозирку, комірець на сорочці. Вона не могла бачити, як пасує Мартинові матроська форма. Але знала: це її Мартинцьо.

Хата світилася свіжовимитими вікнами, новими рушниками на образах. Навіть веретка на лаві інша.

– Як ви, мамо?

– Та не видиш як? На тебе чекала, Мартинцю. У мене все однако. Зара’ ше Варвара прийде. Кождий день до мене приходит. Видиш, вона мені нові рушники вишила, учора до ночи ще цю сорочку дошивала. – Стефка торкнулася пальцями до вишивки. – Каже, що файна.

– Файна, мамо! – Мартин ніколи не бачив Стефку такою щасливою.

– Я ще такої не мала. Варвара й тобі вишила, – жебоніла Стефка.

– Слава Йсу, Мартине! – почулося на порозі.

– Слава навіки, Варваро. Ото про тебе й говоримо. Проходь. Сідай. Добре, що прийшла.

– Чую, гості в Стефки. Думаю, подивлюси. А тут тобі Мартин, – жартувала Варвара. – Такий пан виробивси! Уже й ребрами не світит.

– Та вже не хвали й’го так, бо ще вречеш, – світилася Стефка.

– Сідай, Варваро. – Мартин присунув до неї стілець. Варвара сіла й не відводила очей від хлопця.

– Сідайте й ви, мамо.

Стефка сіла на лаву. Мартин примостився поруч.

– Ну то розказуй, Варваро, як ти?

– Та що я?! У мене кождий день однакий. То у вас, молодих, усе міняєси.

– А як Андрусь?

– Андрусь у Станіславі роботу знайшов. Казав, як там й’му надоїст, то вернеси. Але то всім Бог керує. Як покерує, так буде. – Варвара обернулася до Стефки. – Ну то що, Стефко, накриваєм на стіл? – усміхнулася й підвелася.

– А як Оленка? – надірвалося щось у Мартинових грудях.

– Оленка в Косові жиє. Віддаласи. Як ми не відговорювали, усе намарно.

– Віддаласи? – розкроївся Мартинові світ.

– Так. За Ярка. Уже й хлопчика має. Другий рочок минув.

Мартин мовчав. Лиш відчував, як якась невидима пекельна рука остаточно перетисла йому горло й не збиралася відпускати.

– Відколи Оленка з дому пішла, Дмитро благіший став. Не п’є. За Оленков банує. А як вчув, що вони на Сибір збираютси, то аж із лиця спав, – продовжувала Варвара.

Стефка підвелася, намацала на жердці великодній обрус, розгорнула й накинула на стіл, розправляючи пальцями неслухняні складочки. Підійшла до печі й відчинила братруру.[110]

– Скілько та гуска може смажитиси? Сідайте за стіл.

Стемніло. Вечір розсипав по небі першу пригорщу зір. Тут-таки зупинився час. Пахло свіжою травою, городцем, матіолами й літом. Наче ніяких трьох років служби у війську не було. Мартин сперся на ріг хати й дивився на небо. Жовтим блищала тоненька дужка місяця, нахилена ріжком догори: то на погоду – казала колись Стефка. Краще б на грозу! Краще б заворсилося тепер небо, краще б розірвалися над ним хмари, вистудили його думки, вимили пам’ять. Десь брехав чийсь собака. Звідкись доносилося сюрчання коників. Ще не вляглася на ніч ластівка, заходячи на останнє вечірнє коло. Мартинові раптом захотілося стати маленьким пташком, цвіркуном, стрибнути у високі трави, спити з них усю прохолоду, усю росу й сюрчати на повні груди, щоб загасити в собі цей вогонь, що спалює його десь біля серця. Так, він боягуз! Утік із села, щоб захистити себе від кривого ока. Казав їй: «Чекай на мене». Смішний! Мартин нахилився, підняв маленьку зелепужку й відкусив шматок. Терпкий сік обволік йому вуста. Він