Читати книгу - "Вулик"

встигну взяти шлюб, на все свій час.

— Щаслива! А по-моєму, часу вже ні на що не залишилося; мабуть, зайвий час у нас є тому, що насправді його дуже мало, і ми не знаємо, що з ним робити.

Наті чарівно морщить носик.

— Ох, Марко! Тільки не треба глибокодумних фраз.

Мартін сміється.

— Не сердься, Наті.

Дівчина лукаво дивиться на нього, тоді розкриває сумочку та виймає емалевий портсигар.

— Хочеш сигарету?

— Дякую, в мене якраз скінчилися. Який гарний портсигар!

— Так, непоганий, це подарунок.

Мартін мацає себе по кишенях.

— Десь же були сірники.

— Ось прикурюй, мені й запальничку подарували.

— Ти ба!

Наті палить дуже елегантно, рухи її рук невимушені та граційні. Мартін дивиться на неї.

— Слухай, Наті, по-моєму, ми якась дуже дивна пара: ти вичепурилась як пава, просто лялечка, а я в самому дранті, на якому ще й повно плям, і ліктями свічу...

Дівчина знизує плечима.

— А ти не зважай! Так навіть краще. Люди не знатимуть, що про нас думати.

Мартін поволі сумнішає, хоча це майже непомітно, а Наті дивиться на нього з ніжністю — такою безмежною, що їй би зовсім не хотілося, аби хтось це завважив.

— Що з тобою?

— Нічого. Пам’ятаєш ті часи, коли ми, твої однокурсники, називали тебе Натача?

— Авжеж.

— А пам’ятаєш, як Гасконець вигнав тебе з лекції з адміністративного права?

Наті теж трохи сумнішає.

— Так.

— А той вечір, коли я тебе поцілував у Західному парку?

— Так і знала, що ти про це спитаєш. Авжеж, пам’ятаю. Багато разів я згадувала той вечір, ти був першим мужчиною, якого я поцілувала в губи... Скільки часу спливло! Слухай, Марко...

— Що?

— Присягаюсь тобі, я не повія.

Мартін готовий заплакати.

— Облиш, навіщо ти таке кажеш?

— Я знаю навіщо, Марко, я завжди відчувала, що можу довіритися тобі, принаймні говорити з тобою відверто.

Мартін сидить із сигаретою в роті, обхопивши руками коліна, і дивиться на муху, що повзе по вінцях склянки. Наті провадить далі:

— Я часто думала про той вечір. Тоді мені здавалося, що мені ніколи не буде потрібен мужчина, який би був поруч зі мною, я гадала, нібито життя можна заповнити політикою та філософією права. Які дурниці! В той вечір я нічого не зрозуміла, поцілувала тебе, але однаково нічого не зрозуміла. Навпаки, вирішила, що так завжди буває, як було у нас із тобою, і тільки згодом упевнилася, що це не так...— голос у Наті трохи тремтить,— що насправді все набагато гірше.

Мартін над силу каже:

— Вибач, Наті. Вже пізно, мені треба йти, але в мене немає жодного дуро, щоб розрахуватися. Ти не позичиш мені один дуро, щоб я заплатив за нас обох.

Наті нишпорить у сумочці й під столом знаходить руку Мартіна.

— Тримай, тут десять, купиш мені на решту якийсь подарунок.

Розділ четвертий

Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо вже цілу годину тиняється вулицею Ібіси. При світлі ліхтарів видно, як він ходить туди-сюди, не надто віддаляючись од певного місця. Ступає поліцейський повагом, ніби про щось замислившись; здається, він лічить свої кроки — сорок в один бік, сорок в інший, а тоді все спочатку. Часом він робить на кілька кроків більше й доходить до рогу.

Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо — галісієць. До війни він ніде не працював, а водив свого сліпого батька на прощу та співав хвальні пісні на честь святого Сібрана[37], підігруючи собі на чотириструнній гітарі. Інколи, випивши вина, Хуліо грав і на волинці, хоча зазвичай любив танцювати сам, а на волинці щоб грав хтось інший.

Коли вибухнула війна і його забрали до війська, Хуліо Гарсія Моррано був життєрадісний парубок, жвавий як бичок, ладний стрибати й хвицатися, наче дике лоша; він полюбляв жирні сардини, грудастих дівок і добре вино. На астурійському фронті одного злощасного дня йому всадили кулю в бік, і відтоді Хуліо