Читати книгу - "раКУРС"

легковиках. Чомусь і досі стоїть перед очима худенька вагітна жінка, яка штовхає заглухле авто. Вона тікала з донечкою від обстрілів, щоб зберегти її, своє життя та життя ненародженої дитинки. Хіба вона знала, що штовхає автівку назустріч смерті? Усе всередині кипить від люті, і я ніяк не можу заспокоїтися. Але потрібно зібратися, щоб завдати потужного удару по ворогу, відрізавши постачання озброєння по трасі Луганськ — Краснодон. Луганськ практично оточений українською армією, залишається один із важливих ударів…

У короткій перерві для відпочинку увімкнула мобільник. Десять пропущених дзвінків від матері, три — від Солі, один — від Андрія з аеропорту. Телефоную Андрієві, він лише встиг сказати, що тримаються й чекають на допомогу, потім зв’язок обірвався. Вдалося додзвонитися сестрі.

— У нас тут сєпари панікують, — радісно сповістила вона. — Ходять чутки, що «Айдар» іде на штурм міста, а для них цей батальйон як ладан для чорта. Ти нічого не чула? Це правда?

— Не знаю, — кажу я. — А ти як там?

— Що я? У мене все, як раніше. Померла одна бабця, не дочекавшись рідних. Ще два трупи стареньких знайшли сусіди, коли вже сморід пішов у під’їзд. Учора побачила на подвір’ї приватного будинку покинутого собаку. Він уже навіть не скавчав, не вив і не просив їсти. Схоже, що великий волохань утратив надію на порятунок. Елю, якби ти бачила, на що може перетворитися тварина! Живий скелет із розпухлим від голоду животом. Він ледь зміг підвестися, я його напоїла, потім дала трохи поїсти, бо одразу не можна багато, і відчинила хвіртку. І що ти думаєш, він пішов із двору? Ні, він додибав до ґанку й ліг там чекати на своїх господарів! До чого я веду? Люди набагато жорстокіші, ніж тварини, і нам треба в них учитися доброти й вірності, — підсумувала свою розповідь сестра, потім схаменулася, вибачилась і спитала про дівчаток: — Як вони там? Подобається відпочинок?

— Звичайно! Їм там добре. А як батьки?

— Тримаємось усі купи.

— Переказуй їм вітання. Солю, у вас не передавали про розстріл колони біженців?

— Було в новинах. Кажуть, що вони не знали, що то була мирна колона.

— А білі прапори вони не бачили також?! — не стрималась я.

— Кажу те, що чула. У тебе на роботі все добре?

— Так, дякую. Працюю, усе нормально, — сказала я Солі й додала: — Бережи себе! Бувай!

…Наступні кілька днів були жахливими. Ворог почав нас обстрілювати з важкої артилерії так, що навколо все димилося, палало, гепало. Стояла пилюга, дим виїдав очі, у Новоселівці, Хрящуватому повсюди горіли хати й дим здіймався стовпами вгору. Ми вели нерівний бій і зазнавали втрат. Ще більше ворог оскаженів на День Незалежності, коли нас накрило суцільним вогнем з усіх боків. За два дні по тому бойовики пустили в хід танки. Один зі снарядів влучив у нашу вантажівку, і всі хлопці загинули, одного живого взяли в полон. «Айдар» тримався до останнього, але сили були нерівні. Ми знали про двадцятьох п’ятьох загиблих; скільки було трьохсотих, ніхто не знав і не рахував.

Тринадцятого серпня ми вирушили в рейд, а двадцять восьмого під покровом густого туману батальйон почав відступати. П’ятнадцять днів пекла — і завдання не виконано, але триматися далі, зазнаючи таких втрат, без підмоги «Айдар» більше не міг.

Євген

Не пам’ятаю, як я пережив ніч. Здається, нічого в душі не лишилося, окрім суцільного болю та спогадів. За ніч не зімкнув очей ні на мить. Як у кіно, прокручував усі наші зустрічі з Любою, згадував кожну подробицю та дрібничку від того першого дня, коли її побачив, від нашого першого побачення до останньої зустрічі. Мені нічого не лишилося, окрім спогадів та світлини. Я хотів дістати фотографію, але не зміг: у мене не вистачало сили подивитися їй у вічі. Я картав себе, звинувачував лише себе в її загибелі, і так буде завжди.

Зранку я підвівся, механічно вдягнувся, снідати не пішов. Боліла душа, ніби вирвали живцем звідти все світле, що було там, залишивши болючу рану. Пішов на чергування, і, коли приїхав Козир, я вже не переймався тим, яку пакість він приготував мені цього разу. Чого варті його знущання порівняно з моєю втратою? Ніби відчувши мій настрій, Козир ніякої підлості не зробив, лише кинув на мене неприязний погляд і пішов далі.

Увесь день свідомість бурила одна думка: як могли козаки розстріляти беззбройних дівчат-медпрацівників? Нехай би посадили за ґрати за непокору, але навіщо позбавляти їх життя? І це зробили ті, з ким я був поруч! Можливо, навіть хтось із тих, з ким разом стояли на блокпостах чи охороняли склади зі зброєю. Чи той, із ким ходив в одну й ту ж школу? Чи він був сусідом? Чи просто мешканцем Первомайки? Як у нього піднялася рука випустити в них кулі? І за що?! Намагався подивитися на ту подію з боку козака, зрозуміти його хоча б на йоту — і не міг! Одне зрозуміло: я був поруч зі звіром.

Ніч була напрочуд зоряна. Донбас не можна пізнати, не побувавши в його степах і не бачивши серпневої ночі. Лише тут у серпні небо стає вищим, темнішим, на його тлі з’являються мільярди яскравих зірок, які не помітні в інші пори року. Згадалося, як нам було по шістнадцять років, і ми, нерозлучна трійця підлітків, захотіли скуштувати романтики. Надвечір притягли з яру хмизу, нарубали дров, розклали намет, розпалили багаття. Ми пекли картоплю й смажили на паличках сало. І чи було щось у світі смачніше за підгорілу картоплю й