Читати книгу - "Танець білої тополі"

тітка почне якісь наїдки готувати. Попрощався, сказав, що якийсь час його не буде, але він обов’язково повернеться.

Пробивати хід до дота було набагато важче, ніж він думав. Ґрунт виявився непіддатливим і твердим, як камінь. Долоні покрилися білими пухирями. Пухирі лопалися, з них текла сукровиця. Довелося зробити перерву. Згадав, як Мандрика оберігав його руки, як забороняв займатися грубою роботою. «Це і дурний може. А в тебе дар. Таких, як ти, у Бога небагато». Бачив би його зараз Тадей!

За тиждень він уже мав два виходи. Кам’янисту землю, яку вигрібав у кімнату, переніс у дот, зсипав на дно й утрамбував. «Але ж це вийшов не хід, а лаз, – подумав, оглянувши свою роботу. – Хай тут відстані всього метрів два, але ж я не кріт якийсь, щоб на чотирьох туди-сюди повзати». Ще кілька днів пішло на те, аби зробити маленький тунель вищим і укріпити склепіння дошками. Ну от, тепер те що треба! Переніс до дота і приставив до стіни зарання припасену і сховану в підвалі драбину. Вночі нарешті вибрався на гору.

Здалося, що потрапив у якийсь фантастичний світ. З висоти видно село і темну широку підкову лісу, яка обрамляє його з трьох боків – східного, північного і південного. Над самою землею – ніби два світила зависли. То великий повний місяць відбився у річці. Село, залите блідо-фіолетовим світлом, спало – ніде жодного вогника, жодного звуку. Яка елегійна тиша! Який божественний спокій! Ніби й немає цієї клятої війни, ніби не чатують десь вороги, ніби гармонія природи підкорила собі всі людські інстинкти і налаштувала їх тільки на мир і любов.

Як він любить це село! Яка дорога йому оця огорнута нічною тишею, не вельми родюча, але така рідна, пропахла хвоєю і вересом земля! Аж серце щемить від тривоги за неї і тихесенько-тихесенько бринить від невимовної ніжності. Він ніколи не вимовляв уголос таких слів. Та й чи вимовить коли? Не заведено в селі про це говорити. Головне – щоб душа говорила.

Подумав, що він схожий на самотнього вовка, на якого провадять лови зразу дві ватаги мисливців. Але попри все він мусить не тільки себе рятувати, а й свою територію від переслідувачів оберігати. Якщо треба буде перегризти горло за рідні Староліси, за оцю річку, за ліс, за кохану Вишеньку – він зробить це не задумуючись.

Зараз загнаному мисливцями самотньому сіроманцеві хочеться завити на місяць. Бо вся ця ідилія – омана. Бо вранці люди прокинуться у тривозі і будуть думати, що їсти, як вижити, як нагодувати дітей і вхопити хоч ковток примарного щастя. Бо навіть саме існування його села знову буде залежати від того, що прийде в голову якомусь дурноверхому гевалові зі зброєю в руках. І він у своєму підземному схроні також цілий день буде прислухатися до кожного звуку нагорі і божеволіти від думки, що Вишенька в небезпеці. Звідки у нього це передчуття? Хто посилає йому ці тривожні імпульси?

Він сп’янів від свіжого повітря і, коли повернувся у свою схованку, зразу провалився у сон.

* * *

Прокинувся від голосу тітки Мар’яни, що лунав десь зовсім поруч. Що сталося? Чого це вона у погребі? Приклав до шафи-дверей кухля, притулився до його дна вухом. Стало чути краще.

– Виходь, виходь хутенько! Вже нікого немає. Той німак вельми ласий до нашої горілки. Я йому таку поставила, з вересом, що зразу в його руду голову вдарила і він хутко забув, чого приїхав сюди на свому драндулеті. Щоб він колесами догори їздив! Щоб його підняло й гепнуло! Вже ледве язиком ворушив, а повторював, що все одно буде, як він хоче. Щоб ото його, таке цабе велике, такого ученого-переученого арійця та якісь там дурні неграмотні селюки обдурили! О ні! Він ниньки ціліську ніч буде ганяти на мотоциклі від хати до хати, бо знає, що ті дівки і хлопи, які втекли від облави, вже вернулися додому і вночі будуть спати в своїх ліжках. Еге ж, хто вернувся, а хто й ні – до лісових хлопців пристав. Але теперка симні їхні можуть бути покарані. Це ж або діти до Німеччини, або хата в небо разом з вогнем. Я сказала, що ти в місто поїхала, до родичів, не знаю, коли повернешся. Але йому – як горохом об стіну. Белькоче: якщо і завтра не застане… Еге ж, застане, як рак за горою свисне. Щось ми придумаємо, щось мусимо придумати. Ще ніколи, моя дитино, не було так, щоб ніяк.

Отже, Вишенька ховалася у погребі. Вона була тут, всього за кілька кроків від нього, стривожена, перелякана. А в будинку в цей час заливав горілкою свою лють рудий Ганс. Який же він, виявляється, упертий і самозакоханий! Не може програти. Не може змиритися. Його має бути зверху. Як же змінила війна цю людину – зі студента, майбутнього вчителя-філолога, гуманітарія-гуманіста, постав цинічний убивця, впевнений у своїй арійській вищості, непогрішимості і вседозволеності. Хто йому сказав про Вишеньку? Мабуть, хтось із місцевих поліцаїв. І про Левкове кохання до неї, певно, розказали. Уявити тільки, як він заповзявся побачити таємничу Левкову фройляйн. Ну що ж, Гансе, побачимо, хто кого. Попереду ціла ніч. Ніч твоїх диких ловів. І ніч справедливої помсти.

Наступного ранку вся поліція зібралася біля Гапонюкового спуску, неподалік управи. Поліцаї стояли у гумових плащ-накидках, бо з ночі лив дощ. Ганса врятувати не вдалося. Від нього за кілька метрів несло самогоном. Мотоцикла навіть не піднімали – він так і лежав догори колесами. Можливо, чекали когось з гебітскомісаріату, щоб пересвідчився, як усе сталося. Те, що трапилося, не стали класифікувати як диверсію. А отже, не було причин і карати населення. Черговий у вікно управи бачив: німець мчав на шаленій швидкості (він любив проїхатися з вітерцем, особливо коли перебирав норму), мотоцикл занесло на мокрому спуску, він несподівано перекинувся, зірвався з гірки і вдарився об дерево.

Левко не відчував ні радості перемоги, ні торжества помсти.