Читати книгу - "Руденька"

хитрість і завтра тобі так само буде боляче їсти, то все-таки доведеться зробити гастроскопію. По руках?

– Згода. Дякую. – Я ляснула на знак згоди його по руці.

Через півгодини Дженс з’явився в палаті з маленькою кольоровою коробочкою в руках.

– Що це? – здивувалася я.

– Вітамінізоване шоколадне молоко для маленьких пацієнтів, які не можуть їсти. – Він простягнув мені трубочку.

– Ти жартуєш? Шоколадне молоко? – Мені здавалося, що він пустує.

– А раптом тобі сподобається… – Він підморгнув мені.

Я ковтнула… ще раз, потім ще раз… Дженс дивився на мене із завмиранням серця.

– Дженсе… це молоко богів… Ти – найкращий… – Я не знала, як йому віддячити.

– Тобі сподобалося??? Правда? Ти навіть не уявляєш, скільки в ньому вітамінів… Це спеціальне молоко… – Він радів, як маленька дитина.

– Мені дуже сподобалося. Дякую тобі. Я ніколи цього не забуду.

– А ти підеш зі мною на побачення, Принцесо? Чи тільки з Геральдом? Я теж не нагороджуватиму тебе бацилами. – Його очі світилися від щастя.

– Дженсе, ну, звичайно, піду… що за питання? Я остаточно стану на ноги. І піду з тобою на побачення. І з Геральдом піду. З усіма піду. Ви всі мені дуже дорогі.

Я відвернулася до стінки.

P. S. Через дві години двері моєї палати відчиняться і на порозі стоятимуть гордий Дженс… з чотирма ящиками спеціалізованого дитячого молока зі смаком шоколаду, ванілі й полуниці… найсмачнішого молока в моєму житті. Другого дня мені не робитимуть гастроскопії… і третього теж не робитимуть… і четвертого… Я піду на побачення з Геральдом… Дженсом… і я щовечора проводжатиму доктора Літке до його «porsche», жадібно ковтаючи гаряче німецьке повітря і насолоджуючись кожним своїм кроком. А через сім років мене знову назвуть Принцесою… Мій Старший Товариш – Петро Лістерман.

17 липня 2003 року

Thank you for loving me

For being my eyes

When I couldn’t see

For parting my lips

When I couldn’t breathe… [34]

Тук-тук… моє цього разу бадьоре «Come in»[35]… і на порозі з’явилася величезна постать чоловіка в модному мотоциклетному костюмі… У руках він тримав чорно-синій шолом і маленький пакетик.

– МАЛЕЕЕЕЕЕЕЕЕКУ! – заволала я і готова була схопитися на ноги, та поки що у мене не виходило робити це швидко.

Він увійшов до палати, привітався зі мною, з мамою… Мама теж могла з ним спілкуватися, бо він чудово говорив по-німецьки. Зі мною він переходив на мою рідну англійську, і в його мові час від часу проскакували німецькі слова.

– Привіт, Little Simpson… – маєш чудовий вигляд, набагато кращий, ніж тоді… І ти вже майже не Сімпсон. – Він простягнув мені пакетик.

– Так, мій білірубін уже в нормі… Я не можу повірити… Ти приїхав… з іншого міста… я… мені так приємно… – Я справді не могла повірити в те, що стороння людина приїде відвідати мене. Він сам мені пообіцяв це зробити, але в тій ситуації, коли він давав свою обіцянку, мені можна було обіцяти все що завгодно.

– Я не дотримав своєї обіцянки. Я хотів приїхати до тебе на день народження, але в клініці мені сказали, що вашу операцію призначили саме на цей день. А чому потім перенесли?

– Я дуже просила про це професора Брольша… Мені не хотілося… неважливо… Насправді перенесли, тому що чекали, коли мої тромбоцити хоч трішечки підвищаться… мене не можна було чіпати… лікарі боялися, що не зупинять кровотечу. А потім дев’ятого липня у них був забір органа, і Брольш не хотів, щоб його команда орудувала над нами після складної операції. Їм потрібні були свіжі сили.

Я розгорнула пакетик. Його вміст миттєво викликав потік сліз. Я була зворушена: кіндер-шоколад… книжка