Читати книгу - "Багряний рейд"

накульгуючи, вийшов Чуб, і Максим не стримався — відкинув автомат, підбіг, згріб велетня в обійми. Булавний застогнав, Коломієць пустив, зробив крок назад.

— Що?

— Плече. Зачепило. Наскрізь, не тримаються в мені кулі. Не придумали кулі на Чуба.

— Інші? — запитав Дунай, і обоє знали відповідь.

— Нема. Сам тут заховався. Добу собі дав, аби когось із вас дочекатися.

— Потім?

— То Бог святий знає.

Знизавши міцними плечима, Чуб знову поморщився.

— Сильно?

— Терплю. То дурне. Хлопців загубили.

Чуб опустився на вологий килим із багряного листя, притулився спиною до дерева. Максим присів навпроти, Дунай лишився на ногах, запитав:

— Коли?

— Як ви пішли, десь годину по тому. Хорт вартував, він і побачив. Та москалі не дуже й ховалися. Розтягнулися ланцюгом, йшли он з тамтого боку, — кивнув перед собою Чуб. — Знали, кого і де шукати, я одразу змикитив.

— Зрада.

— Та отож. Готувалися добре, обклали хутір з усіх боків. Ми зайняли кругову. Мирон першим упав, за ним — Хорт, того гранатами закидали. Та справу добру зробили, під їхнім вогнем ми з Коржем промацали, де є щілина. Рвонули. Корж не добіг, я повернувся, тягнув його — самого зачепило. Довелося кинути.

— Живого? — насупився Дунай.

Щось у короткому питанні змусило Коломійця здригнутися. Він випростався, аби стати врівень з ним. Чуб лишився сидіти, дивився на Дуная знизу.

— Хочеш почути? Слухай. Того ніхто не знає, друже Дунай. Москалів лізло звідусіль, мов тих тарганів. Корж стогнав, я бачив його кров, з рота текла. Пінилася, друже Дунай. Тільки він усе одно правив: лиши, тікай, відходь. Мусив його застрелити, чи як скажеш?

— Ти залишив живого побратима на полі бою, — повторив Дунай, знову ставши собою, таким, яким Коломієць уже звик його бачити.

Не знати чому, нагадав про себе уламок зуба: заболіло, коли Максим, ковтнувши слину й машинально ворухнувши при цьому язиком, випадково зачепив його.

— Припини, — промовив він. — Припини негайно, Дунаю. Ти бачив мертвими Товкача й Тура? Кілька годин тому, теж під час бою, ти не думав про них. А вони прикривали тебе, мене. Гарантуєш, що обох убито? Впевнений, що жоден не потрапив у полон живим? Кого і в чому ти виниш зараз? Тут троє, один поранений, і двоє з нас — зрадники, боягузи, отже — твої вороги?

Поки говорив, Чуб, крекчучи, теж підвівся.

— Спиніть це. Як сталося — так сталося. Війна, хлопців не вернеш. Маєш до мене звинувачення, друже Дунай? То добре. Хай ми повернемося назад. І тоді тягай мене по своїх референтурах, хай мене питають, я маю відповідь на все. Поки треба вирішити, як діяти далі.

— Думка мудра, — погодився Максим. — Ти, Дунаю, або довіряєш тим, із ким лишився, або…

— Доста! — перервав той, помовчав, повторив уже тихіше: — Буде. Чуб правий. Я все бачу, побачене й почуте мотаю на вус. Ми маємо або повернутися з поразкою, доповівши командуванню про тотальну зраду на цих теренах. Або лишитися й вивчити обстановку детально. Знайти дяка, Микиту. Налагодити нарешті зв’язок. Дізнатися про долю наших братів. Я маю бути певен, що жоден не потрапив у полон.

— А як хто потрапив?

— Ми нічого не знаємо, Східняче.

Давши зрозуміти — розмову скінчено, Дунай відступив, прихилився плечем до стовбура.

Коломієць міг і хотів йому відповісти.

Та зараз — не час і не місце. Він не збирався знову заходити з Дунаєм у те саме коло суперечок й відвертих сварок. Людина, котра починає подібні розмови в ситуації, зовсім для того неприйнятній, коли треба радитися й шукати найправильніше рішення, навряд чи зрозуміє хоч один з його доводів.

— Тепер у нас поранений. Ми не можемо лишитися цієї ночі в лісі. Треба роздобути хоч якихось медикаментів, — сказав, ніби починаючи все з чистого аркуша.

— Не думайте про мене.

— А про кого мені думати, Чубе? Я втратив за день майже всіх людей. Тепер кожен з вас на вагу золота. Знайдемо найближче село. Сам зайду в першу-ліпшу хату. Побачимо, чим удасться розжитися. Якщо люди там непевні — одразу ж відходимо в ліс, чимдалі.

— Ти керуєш, — знизав плечима Чуб.

— Карту.

Здоровою рукою булавний витягнув із-за халяви складений вузьким прямокутником папір.

— Присвіти.

Поки Максим розгортав, підніс запальничку, став біля командира, глянув. З другого боку підступив Дунай.

Найближчий населений пункт, позначений тут — село Королівка.

Від того місця, де вони зараз, — праворуч три кілометри, там урочище. Звідти тече річка, триматися берега, йти за течією — не минеш.