Читати книгу - "Війни художників"

На них немає відповіді. І ні про що не турбуйся. Ми чимало зробили для цієї країни. Нас ніхто пальцем не посміє торкнути! Запам’ятай це раз і назавжди. І ще запам’ятай — дороги назад немає!

Шурик перекинувся з боку на бік і пробурмотів:

— Тато принесе мені з роботи метелика. (Тато пинесе мені з воботи метевика.)

Розділ 17

24 березня 1940 року, 8 год. 55 хв.

Москва

Сіре небо над Москвою, здавалося, було викладене з важкого граніту. Де-не-де хмари майже чіпляли дахи будинків. Ось-ось мав піти дощ. Біля зачинених крамниць вже вишикувалися черги: «може щось викинуть». Гущенко подумав: «Цікаво, хто придумав той влучний віршик: “Кто последний? Я за вами! Вот Москва двумя словами!”?» Коліями, подзвонюючи і гуркочучи, мчали червоно-жовті трамваї.

На розі Малої Дмитріївської вулиці, поряд з редакцією газети «Ізвєстія», біля темно-зеленого пивного кіоска, самотньо стояв Борис Яхонтов. Високий худий чоловік у пошарпаному костюмі і несвіжій сорочці — художник-невдаха, він працював в «Ізвєстіях» карикатуристом. Яхонтов стояв біля високого дерев’яного столика з кухлем пива в руках і, демонструючи жовті зуби, широко посміхався Гущенкові.

— О, скільки літ, скільки зим! — він поставив кухоль на стійку, розцвів і майже кинувся на шию Гущенкові. Від нього тхнуло пивом, рибою і давно немитим тілом.

— Привіт, — Гущенко ляснув його по спині, вивільняючись з обіймів і намагаючись таким чином урятуватися від гострого неприємного запаху. Вони не були близько знайомі, лише іноді віталися, і такий вияв радості трохи здивував Гущенка. Утім, він списав його на випите Яхонтовим.

— Де ти, як ти? — запитав Яхонтов Гущенка, неначе старого приятеля.

— У Спілці московських художників. Малюю соцреалізм, — відповів Гущенко, нарешті вивільнившись і відступивши на крок.

— А з житлом вирішив? — Яхонтов знову підступився на крок.

— Так, живу з дружиною на Біговій, — Гущенко зробив ще півкроку назад.

— Окрема квартира? — не вгавав Яхонтов. — Запросив би колись на кухоль пива!

— Ні, кімната в комуналці. А щодо пива… Я майже не вживаю. Можливо, якось посидимо за чаєм.

— Які мерзотники, такий художник, як ти, повинен мати все! Урешті-решт, ти повернувся на Батьківщину. Та й у Парижі був не останньою людиною. Сволота…

Гущенко стенув плечима.

— І як тобі оце все? — Яхонтов кивнув кудись за спину Гущенкові.

— Що саме? — не зрозумів той.

— Оце усе лайно отут в СРСР, те, що наробили комуняки. Тут нормально живуть два художники: Герасимов та Іофан. Решта в лайні. Може, по пиву?

«Ого, — подумав Гущенко, — Яхонтов, здається, дійсно перебрав».

У Москві він ще не чув таких монологів від малознайомої людини. Іноді таке говорили пошепки, на кухні, та й то — давнім знайомим, але щоб так… «Або перебрав, або…» — йому на думку прийшов інший здогад.

— Жидокомісари! Душителі свободи, — жестикулював Яхонтов. Дістав з кишені сигарету «Метро», жбурнув порожню пачку під ноги. Звичним рухом розім’яв сигарету в пальцях. Застромив у рота, чиркнув сірником. Випустив кільце диму. Струснув крихти тютюну, що прилипли до рукава. — А ти чув таке, — він нахилився Гущенкові майже до вуха і, шепочучи і розтягуючи слова, продекламував:

Мы живем, под собою не чуя страны, Наши речи за десять шагов не слышны, А где хватит на полразговорца, Там припомнят кремлевского горца. Его толстые пальцы, как черви, жирны, И слова, как пудовые гири, верны, Тараканьи смеются усища И сияют его голенища,

— це Мандельштам.

У Гущенка округлилися очі. Яхонтов з’їхав з глузду?! Світ перекинувся?! На вулиці, біля редакції «Ізвєстій», серед білого дня читають антисталінські вірші… І раптом Гущенкові стало все зрозуміло. Наче розвиднилося. Контора влаштувала йому перевірку! Він повинен був чекати чогось подібного перед від’їздом за кордон. Все сходиться: Яхонтов з кухлем пива ледь не на робочому місці. Де таке видано? Його вирази: комуняки, жидокомісари. Нарешті цей вірш Мандельштама. Перевірка! Ясно, як двічі по два — чотири. Звісно, Яхонтову дозволено говорити все. А як йому себе поводити? Грати у відкриту? В жодному разі!

— Яхонтове, — сказав він. — Хто тобі вбив у голову стільки дурощів? В СРСР художник вільніший, ніж у Франції чи Англії, не говорячи вже про Німеччину. Запевняю тебе! Говорю тобі, як людина, що прожила за кордоном добрий десяток років. Партія Леніна—Сталіна створила радянським художникам унікальні умови для творчості. Зарубай собі це на носі!

Він ляснув Яхонтова по плечу:

— Бувай… Ще зустрінемось.

— Чекай! Чекай, — Яхонтов облизував воскові губи і збивав пальцем попіл собі на черевики. — Ти справді так думаєш про все оце?

— Я не маю часу. Давай днями, справді, посидимо за кухлем пива, — Гущенко махнув рукою і пішов геть. Кухоль пива — то була обіцянка, яку він не збирався виконувати.

— Гущенку, я помилявся в тобі, я дуже помилявся в тобі! — кричав навздогін Яхонтов.

Гущенко пройшов біля колишнього Страсного монастиря з величезним старим плакатом «Нигде, кроме как в Моссельпроме», позирнув на тьмяний хрест і подумки перехрестився. Ішов, обдумуючи ситуацію, аж до Єкатерининської лікарні. Там сів на лавку. Непомітно озирнувся, очікуючи побачити «хвіст». Вулиця була порожньою. Ну, вони так відверто не пустять «хвоста». Зрозуміло, що зустріч із Яхонтовим відбулася під наглядом Контори. Не могли ж вони вірити на слово цьому алкоголіку.