Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

цього приводу вона не стала, підхопила Мирка і попленталася заробляти на вечерю собі та малому. Ясна річ, що сьогодні вона вже нікуди його не віддасть. До найближчого дитбудинку кілометрів десять, грошей на проїзд у неї немає, а пішки вона просто не дійде.

У західному крилі другого поверху вокзалу містилася, окрім кіосків уже, по суті, не існуючого Союздруку, книжкових розкладок та сувенірних кооперацій, зала очікування підвищеного комфорту — за вхід туди доводилося платити. У чому полягав підвищений комфорт, окрім дядька-білетера на вході, Дана так і не втямила. Їй вдалося прослизнути до зали через другі двері, що працювали на вихід, доки згаданий дядько щипав за стегна знервовану пасажирку з дітьми в руках та валізами в зубах. Можливо, небачену зручність являла собою відносно чиста, порівняно з іншими приміщеннями, підлога, можливо — майже ніде не розпороті спинки та сидіння м’яких крісел, адже в решті зал усі меблі, разом із працівниками, були дерев’яними. А може — хлопці-катали, що розклали свої картонки прямо під будкою чергової по вокзалу і голосно викрикували: «Кручу, верчу, обдурити хочу!» — чесно попереджаючи про свої наміри на диво численних лохів, що юрмилися навколо привабливої «шари». Дана з цікавості підійшла ближче. Найстарший з катал, хлопчина років двадцяти — а всього їх було, як відзначила Дана, троє «офіційних», а ще четверо — в юрбі більш чи менш вдало грали роль випадкових перехожих, котрим щастя усміхнулося, — підморгнув руденькій мишці в окулярах і оголосив:

— А ось дівчина хоче пограти, правда?

— Ні, неправда.

Але юнак її, здавалося, не чув.

— Ось три стакани та одна кулька. Моя ставка — двадцять тисяч. Твоя ставка — п’ять. Відгадаєш, під яким кулька, четвертак — твій. Не вгадаєш — мої п’ять. Усе по-чесному. То як?

Дана кивнула. Нею раптом заволодів азарт. Це шахраї, шулери і виграти в них нереально, але раптом… а раптом — диво? Вона зможе купити їжу малому і переночувати в якомусь гуртожитку, де купюри правлять і за паспорт, і за посвідчення про відрядження. Та навіть тут, на вокзалі, можна — місце у списаному вагоні копійки коштує.

— Тільки грошей у мене немає, — зізналася вона. Парубок знизав затягнутими в дорогу шкірянку богатирськими раменами.

— Собою розплатишся!

— За п’ять тисяч? Смієшся? — Дана фиркнула і незграбно однією рукою стягнула з себе окуляри — тітка Олена завжди стверджувала, що очі в небоги, як смарагди, казкової краси. Дана цьому не вірила, і що є казкового в її шалених очах, не знала, та, мабуть, юнак теж щось таке помітив, бо зі свистом втягнув у себе повітря.

— Скільки?

— П’ятдесят.

Хлопець коротко хихикнув.

— Невже, блін, схоже, що ми в готелі «Рітц»?

— Більше схоже, що ти звик до халяви, — Дана зробила такий рух, ніби збиралася йти. За п’ять тисяч вона й соски Мирку не купить. Голос катали зупинив її.

— Тридцять, і лазня за твій рахунок. Тобі слід помитися.

Із цим сперечатися не випадало.

— Сорок на тих самих умовах, якщо я програю.

— Ти програєш, руда. Для таких ігор ти ще замала.

Дана знову фиркнула, дістала з кишені окуляри й начепила їх на носа — так вона почувалася впевненіше.

— Починай.

Хлопець присів навпочіпки і легенько, майже ніжно погладив свої нехитрі знаряддя праці.

— На удачу, — пояснив він чи то Дані, чи то глядачам, і гра почалася. Збуджений натовп принишк, спостерігаючи за вправними, ювелірними рухами хлопця. З такими пальцями йому б піаністом бути, подумала Дана. Або хірургом… Темно-коричневі пластмасові стаканчики крутилися з небаченою швидкістю, перелітали з місця на місце, а під ними метушилася маленька заклопотана кулька — з чого вона зроблена, Дана не бачила.

— Ну, мала, кажи — який стакан перекинути?

— Стакан? — здається, її таки тримають тут за ідіотку. Молодик ледь помітно напружився.

— Де кулька?

— Між вказівним та середнім пальцями твоєї правиці, — відповіла Дана. Кидала у куртці фасону «танкер» напружився ще більше, а його помічник чи поплічник, на вигляд — Данин ровесник — посунувся вперед із таким виразом на дрібному рябому лиці, що Дані стало не просто страшно — вона до смерті перелякалася.

— Ах ти ж курво єдна, ти що собі мислиш? Ти, мля, на кого пащу роззявила? Ти що, хочеш сказати, що ми тут людей дуримо? Та я тебе по стіні розмажу! Я тобі, твар така, з двох ніг сорок зроблю! Я тобі…

Юрба, що складалася переважно з чоловіків середнього віку, почала жвавенько так, по-броунівськи, розсмоктуватися. Нікому й на думку не спало заступитися за Дану, і не відомо, чим би це все закінчилося, якби повз катал не промчало замурзане циганча з криком «Шухер!» Хлопці хутенько прибрали кудись свої стакани та картонки, дістали цигарки та запальнички і вмить стали схожими на так званих «човників» — подорожуючих від комерції, що ними був забитий вокзал. Бракувало їм тільки безрозмірних сумок «мрія окупанта». Дана стояла, не рухаючись — вона усвідомила, що втекти від них у неї шансів мало, та ще й з дитиною на руках. Вона ледь на ногах трималася, а від слабкості в неї раз у раз паморочилося в голові. Повз них пройшов міліцейський патруль у складі старшого лейтенанта та двох рядових. Старлей чемно привітався з «танкером», назвав його Іванком і, кивнувши двом «шісткам» та Дані, подався десь у справах зі своїм патрулем. Той дрібнолиций, із такими ластовинками, ніби весна його взасос цілувала, невдоволено промовив: