Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Навіщо це? Гру зірвали, лохам не встигли показати, що ми люди серйозні — і заради чого? Всі менти у нас ось де! — і він поплескав себе по кишені шкіряного пальта, настільки лискучого, що здалеку шкіра більше скидалася на чорну клейонку.

— Так, але нахабніти не варто, — повчально сказав старший. — Та й дівка не дурна, бачиш — тікати не пробує, знає, що їй за це буде. Маємо забаву на вечір. Все, згортаємося.

— Нічого ви поки що не маєте, — викрикнула Дана так дзвінко, що на неї озирнулося пів зали очікування. — А хочете мати — платіть.

— Таки дурна, — заявив той, другий, що досі мовчав, — схожий на мойву, вхоплену за зябра, худий, довгоносий брюнет. — Не бачить, з ким зв’язалася!

— Сорок тисяч, — стояла на своєму Дана. — Не кажучи вже про виграш. Я ж не помилилася стосовно кульки?

— Я зараз кульку з баньок твоїх зроблю, — зарепетував рябий. — Ти що, трясця твоїй мамі, зовсім страх втратила? Я тобі розповім, почім жито в Житомирі! Я…

— Сірий, тихо! — обірвав Іван це репетування. — Щось у мене настрій сьогодні той… як його… благодійний. Зараз ми тільки дізнаємося, що вона вміє робити. Що ти вмієш, руда?

— Все, — рішуче збрехала Дана, поспішно розмірковуючи над тим, чи готова вона до початку такої безславної кар’єри.

— І нас трьох витримаєш?

Дана здригнулася.

— Так.

Несподівано її пронизало погане передчуття. О, Господи, клієнти з вокзалу! А що, як вона чимось захворіє? Хіба не про це говорив тоді Андрій? Ще й якась страшна хвороба з’явилася… чума двадцятого сторіччя. Про неї вже давно кричать усі газети. Ні, треба наполягати, щоби хлопці користувалися презервативами!

Цінна думка. Але гумки коштують грошей, особливо якісні — ті, які купують в аптеках, йдуть по ціні, ледь не вищій за ту, котру правлять за свої послуги привокзальні шльондри. Навряд чи ці катали платитимуть за них, на те виглядає, що парубки за копійку вдавляться. Доведеться самій купувати презервативи, але поки що в неї немає грошей. Отже, вперше вона мусить ризикнути. Дуже сильно ризикнути. Якщо наполягати на тому, щоб клієнти скористалися гумкою, вони вирішать, що вона вже хвора, і просто наб’ють їй морду.

— І мінет зробиш? — продовжував допитуватися старший з неприємною вкрадливістю. Дана не мала жодної уяви, що таке мінет, але про всяк випадок повторила:

— Так.

І квапливо запевнила, щоб ніхто, Боже борони, не встиг засумніватися в її компетентності та рішучості:

— Я все зроблю.

— Готовність номер один, — сказав Іван, і всі задоволено зареготали. Дочекавшись, доки веселощі вщухнуть, він поцікавився:

— А в очко даси?

Очі Дани розширилися.

— Ти про «двадцять одне»? У карти хочеш зіграти?

Кодло знову вибухнуло реготом.

— Забирайся, блаженна, — ліниво процідив хлоп крізь зуби. Дана відвернулася, щоб піти, та рука з пальцями, схожими на зубці грабель, миттю вп’ялася їй у плече.

— Не так швидко, мала. З тебе п’ять штук.

Це був хлопець-мойва, а голос він мав, як у схибнутого пугача. Дана сіпнулася, та пальці-клешні тримали її дуже міцно.

— Не рипайся.

— Що тут відбувається?

Дана звела очі на власника цього голосу і виявила, що він належить високому, ставному чоловіку в літах, вбраному в стильне темно-сіре пальто, комірець якого обвивало біле вовняне кашне. Пальто незнайомця було не застебнуте, тому з-під нього виднівся костюм перламутрово-сірого відтінку, біла сорочка і смугаста сіро-біла краватка. На ногах красувалися піжонські черевики вельми дорогої простоти. Добродій, що єдиний на весь зал бодай поцікавився тим, чого три гевали хочуть від однієї дівчини з дитиною, мав вигляд одного з аристократів, про яких Дана чула в школі на уроках історії. «Хоч для чогось та згодилася середня освіта», — з похмурим гумором подумала вона в той час, як денді, не дочекавшись відповіді, повторив:

— Що тут коїться?

— Здимій звідси, дядьку, — звелів покусаний весною хлоп і рвучко, вочевидь розрахованим на ефектність рухом, видобув із кишені фінку. — Сам не бачиш? Не твоє діло!

— Не тикай мені, синку, — м’яко попросив поважний пан. — Я не терплю фамільярності.

— Іди звідси, бо… — рябий зробив фальшивий випад і підніс ножа до краватки дядька. Що сталося потім, Дана сказати б не змогла, бо зауважила лишень мелькання рук і глухий брязкіт, з яким фінка впала на кам’яну підлогу.

— Бо що, синку? Ти назвеш мене поганим словом?

— Та я, — бризнув слиною дрібнолиций, однак вмить замовк, напоровшись на застережливий погляд старшого. Дана цього не бачила, бо все ще стояла до нападників спиною, проте її захисник бачив усе як слід.

— Дівка, — Іван, який уже втямив, що вони нарвалися на силу, говорив коротко, але по суті. — Вона нам бабки винна.

— Брехня! Я не…

— Скільки?

— Десять кусків, — уліз мойва поперед батька в пекло. Ошатний пан підняв брови.

— Всього лиш?

— Неправда, — знову озвалася Дана. — П’ять. І я нічого їм не винна!

Незнайомець витягнув із внутрішньої кишені піджака невелике портмоне, видобув звідтіля кілька доларів — їхнього номіналу Дана