Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 92
Перейти на сторінку:
цілуватись, і він сказав їй, що брав уроки. Лора ніколи не бачила, щоб Саншайн так сміялася, та важко сказати, чи справді вона в це повірила. А що це все дівчина розповість удома, було зрозуміло без слів.

Був вечір Нового року, ще рано. Гостьова кімната також виходила вікнами на трояндовий сад, але цього ранку майже нічого не видно через дощ. Фредді прийде пізніше. Цього вечора вони збиралися святкувати в місцевому пабі. Лору нездоланно тягнуло до кабінету. З достатньою кількістю тостів для них з Морквою й чашкою чаю, Лора зайшла в кабінет і запалила вогонь. Вона взяла маленьку коробочку з полиці й висипала її вміст на стіл. Надворі дощ пустився ще дужче, і звук води, що збігає з даху, грав контрапункт до потріскування вогню. Уперше Лора тримала в руках річ, котру не могла ніяк назвати, і навіть коли прочитала табличку, нічого не прояснилося.

Дерев’яний будинок. Пофарбовані двері й вікна, № 32. Знайдено біля № 32 на Марлей-стрит, 23 жовтня.

Една вдивлялася в посвідчення молодого чоловіка. Він сказав, він зі Служби водопостачання, прийшов перевірити сантехніку й труби. Просто візит ввічливості. Вони перевіряють усіх клієнтів, яким за сімдесят, перед зимовим сезоном, так він сказав. Едні сімдесят вісім, і їй потрібні окуляри, щоб розгледіти, що написано на картці. Її син, Девід, завжди наказує бути дуже обережною й не відчиняти двері незнайомцям. «Завжди використовуй ланцюжок, аж поки дізнаєшся, хто це», — попереджав він. Проблема в тому, що з ланцюжком Една могла відчинити лише невелику щілину і була надто далеко, щоб прочитати написане на картці навіть з окулярами. Молодик терпляче усміхнувся. Він виглядав порядно: одягнений у комбінезон з позначкою біля правої кишені, у руках тримав чорну пластикову коробку для інструментів. Фотографія на посвідченні, здається, схожа на нього, а на картці, напевно, можна розібрати слова «Темза» і «вода». Една його впустила. Вона не хотіла, щоб її вважали маразматичною бабцею з манією переслідування.

— Бажаєте чашечку чаю? — запитала вона.

Юнак вдячно всміхнувся:

— Якщо можна. Ви просто диво. Мені в роті пересохло. Остання перерва була о сьомій годині ранку. Молоко, дві грудочки цукру — і я щаслива людина.

Една показала йому туалет унизу, ванну нагорі й шафу на сходовому майданчику, де був бак для води. На кухні жінка поставила чайник і, чекаючи, поки він закипить, дивилася на довгу смугу саду позаду будинку. Една жила тут, у східній частині Лондона, вже майже шістдесят років. Вона і Тед переїхали сюди, щойно одружившись. Тут виростили дітей і до того часу, коли Девід і Діана виросли й покинули батьківське гніздо, виплатили кредит. Звісно, вони б не змогли дозволити собі таку розкіш зараз. Із старих пожильців тут залишилася тільки Една. Один за одним будинки продавалися, їх ремонтували — і ціни підлітали вгору, як спідниці модниць, як сказав би Тед. Зараз вулицею гуляють молоді спеціалісти з флеш-автомобілями, наборами фондю і такою кількістю грошей, що буквально не знають, куди їх витратити. Усе зовсім не так, як раніше, коли сусідські діти разом гралися на вулиці, а мешканці вулиці жили, мов одна велика родина.

Молодий чоловік зайшов на кухню якраз тоді, коли Една наливала чай.

— Саме такий я люблю, — промовив він, випивши все до дна. Здавалося, юнак кудись поспішає. — Нагорі все в порядку.

Він швиденько оглянув раковину на кухні і помив за собою чашку. Едну це вразило. Славний хлопець, як її Девід. Мати, напевно, добре його виховала.

Опівдні того самого дня у двері знову подзвонили. Два відвідувачі в один день — для Едни це щось нечуване. У щілину вона побачила низеньку, охайно вдягнену чорношкіру жінку років шістдесяти. На ній був темно-синій костюм та сніжно-біла блузка, що сліпила очі. На верхівці її непорушної зачіски коньячного кольору дивом тримався темно-синій капелюшок, вуаль від якого затуляла половину обличчя. Перед тим як хтось із них устиг вимовити бодай слово, у жінки затрусилися коліна і вона схопилася за дверну раму, щоб не впасти. За мить по тому вона вже сиділа на кухні Едни, обмахуючи обличчя руками і багатослівно перепрошуючи з явним ямайським акцентом.

— Вибачте, люба. Це один з моїх нападів. Лікар каже, то від цукру, — вона подалася вперед у своєму кріслі і майже випала з нього, але потім знову вмостилася зручніше. — Даруйте, мені дуже прикро за таке знайомство.

Една відкинула її вибачення.

— Я вважаю, вам допоможе чашечка гарячого солодкого чаю, — сказала вона, знову поставивши чайник на плиту.

Відверто кажучи, Една зраділа компанії. Жінка відрекомендувалась, як сестра Рубі. Вона обходила вулицю, пропонуючи свої послуги духовної цілительки, віщунки і порадниці. Сестра Рубі повідомила Едні, що може читати з долоні, ворожити на картах і кристалах і практикує обеа, джед та джуджу. Една не мала уявлення, що воно таке «обеа, джед і джуджу», проте вона завжди була в захваті від ворожок і до них подібних та завжди була забобонна. У її будинку ніколи не ставили на стіл нові черевики, не розкривали парасолі й хрестилися на сходах. Її ірландська бабуся віщувала на чайному листі для сусідів, одна з тіток заробляла на життя, як мадам Петаленґра, і читала по кришталевій кулі на Брайтон-піпс. Отож, коли сестра Рубі трохи оговталася, напившись чаю, і запропонувала Едні поворожити по руці, та охоче згодилася. Сестра Рубі взяла руку Едни долонею доверху і провела по ній кілька

1 ... 54 55 56 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранитель забутих речей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хранитель забутих речей"