Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

уткнувся в її м'які долоні розпашілим обличчям.

Цієї миті зненацька з'явилася Віолета. Вона глузливо оглянула Жака й Бабету, що відсахнулися одне від одного, і промовила:

Що ти тут робиш, братику?

Вона навмисне вимовила слово «братику» тим співучим голосом і з тією інтонацією, як його вимовляла Бабета.

— Допомагаю Бабеті!

І Жак прожогом вискочив з кухні, зачепивши по дорозі кочергу й щипці для вугілля, що стояли під стіною. Позаду чувся веселий дівочий сміх. То сміялася не Бабета.

Друзі блукали містом, прислухаючись до тривожних церковних дзвонів. З вежі ратуші линули звуки сполоху.

Мало не на кожному кроці Жак і Шарль натрапляли на патрулі міської поліції. Постійний комітет утворив їх із заможних громадян. Але паризькій бідноті цього здавалося замало. І поряд із загонами міліції крокували загони людей з народу, одягнених хто як, озброєних чим попало: музейними рушницями, алебардами, шпагами, і ця вимушена строкатість не викликала ні в кого посмішки.

Напередодні з виборчого округу Кордальєрів, де найвпливовішими членами були Дантон і Каміль Демулен, повідомили всі пости, що в підвали Будинку інвалідів, який правив за арсенал, за розпорядженням королівського двору звезено багато рушниць.

І зранку численні юрби пішли до Будинку інвалідів. Переляканий комендант арсеналу Сомбрейль наказав вивести з ладу рушниці, знявши з них курки й шомполи. Але інваліди — гарнізон Будинку — не взяли на свою совість гріх проти революції і, вдаючи, що виконують наказ коменданта, за шість годин зіпсували тільки двадцять рушниць. Коли ж натовп оволодів Будинком інвалідів, то всі побачили, що рушниці накриті соломою.

— Еге, — висловив хтось підозру, що виникла відразу в багатьох, — а солому тут, либонь, підклали недарма. Тільки-но настане слушна хвилина, її підпалять.

— А я гадаю, що рушниці просто заховали під соломою, щоб їх не зразу знайшли, — обізвався другий.

Комендантові не лишалося нічого іншого, як дати вивезти тридцять тисяч рушниць і п'ять гармат — все, що мав арсенал у своєму розпорядженні на цей час.

Жак і Шарль опинилися навпроти збройної крамниці Тандріє якраз тієї миті, коли юрба вдерлася в приміщення.

— Нам теж не завадило б запастися рушницями, — промовив Жак.

Шарль у відповідь кивнув головою.

— Звичайно, тільки я не вмію стріляти.

— Навчимося!

— А про кинджал ти не забув? — тихо запитав Шарль.

— Ні. Він ось тут, у мене в кишені.

— Ох і гарні ж на ньому камінці!

Люди тим часом розібрали рушниці і набивали кишені патронами. Жак і Шарль не наважувалися самі до чогось доторкнутися. Та в кого спитати дозволу? І, посмілішавши, Жак звернувся до літнього чоловіка, який по-господарському оглядав вибрану рушницю:

— Скажіть, хто тут розпоряджається?

— Народ!

— Розпоряджається народ!.. — з деяким сумнівом повторив Шарль. — А де ж ті, хто так гарно виступав у Пале-Роялі? Каміль Демулен, наприклад… Або Робесп'єр, про якого стільки розповідав Адора.

Жак відчував такі ж сумніви, що й Шарль, тільки не наважувався їх висловити. Проте він не розгубився і відповів:

— А ти гадаєш, мало в них справ у Національних зборах, особливо зараз? Адже такі, як Робесп'єр, засідають там удень і вночі. Треба підготувати нові закони, щоб у Франції була конституція… Так, так, не дивися на мене. Відтепер народ управлятиме разом з королем.

Жак так захопився, що, зрештою, й сам почав вірити у свої слова.

Але розмови розмовами, а треба було не відставати від інших. Жак підморгнув Шарлю, і на вулицю хлопці вийшли вже з рушницями за плечима. Не було в них тепер тільки набоїв, але завбачливіші, які не чекали нічиїх дозволів, поділилися з ними порохом і кулями.

Літній чоловік мав рацію. Жак і Шарль невдовзі в цьому переконалися: сьогодні всім, що відбувалося, розпоряджався народ. Тому, ні в кого не питаючи, ні з ким не радячись, вони пішли туди, куди йшли всі — до Бастілії.

Ох, ця Бастілія! Недарма про неї згадували у всіх наказах, вимагаючи стерти її з лиця землі. Колись вона призначалася для захисту Парижа від чужинців і нападів великих феодалів. Та за останніх королів стала опорою монархії, символом сваволі. Як ненавиділи її всі, хто зібрався зараз для того, щоб нею оволодіти, розтрощити, рознести по камінцю!..

Поки що вона ще стояла у всій своїй могутності.

В кінці Сент-Антуанської вулиці височіли вісім похмурих, важких веж. У вежах на великій відстані одне від одного були пробиті вузенькі віконця. На кожному потрійний ряд гратів; отвори одного ряду не співпадали з отвором наступного, так, що вікна майже не пропускали світла. Верхівки веж дивилися в небо гарно вирізаними гострими зубцями.

Вхід у саму фортецю був з Сент-Антуанської вулиці. Тут містилася головна караульня, в якій удень і вночі сидів вартовий. По звідному мосту, перекинутому через глибокий рів, входили у перший двір. Тут був другий рів, через нього теж перекинуто моста, який вів у другий, так званий комендантський двір. Перед другим двором була своя караульня. А всього для того, щоб потрапити у фортецю, треба було пройти два звідних мости і п'ятеро воріт. Усі ворота охороняли вартові. Крім того, у Бастілії був двір для прогулянок ув'язнених, а також багато різних будівель, переходів і галерей, в яких неважко заблудитись і тому, хто був тут своєю людиною.

Ось яка була Бастілія! Ось що треба було розтрощити французькому народові!

* * *

— Тирани народів! Убивці! Згиньте з лиця землі! Ваше царство закінчилося! Тремтіть! — крикнув хтось.

А другий голос, зовсім поруч Жака, відгукнувся:

— Ех, пісню б оце! Гарну, щоб кликала до роботи! Хочеться співати!..

І Жаку здалося, що висловив його власну думку. Справді, не вистачало пісні, яка кличе на бій. Вона була створена пізніше і стала відомою під назвою «Марсельєза».

Друзі прислухалися до