Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

— А комендант таки виставив гармати. Глянь, стримлять з усіх бійниць!

І справді, загрозливі жерла гармат на вежах фортеці дивилися прямо на Сент-Антуанське передмістя.

— Дорогу! Дорогу! Пропустіть делегацію!

Це була вже не перша делегація. Їх надсилали різні округи столиці, вимагаючи, щоб комендант де Лоне зняв гармати. Але комендант навіть не прийняв представників народу, не захотів прислухатися до їхнього голосу. Проте відмовитися прийняти делегацію ратуші де Лоне не наважився.

Ратуша вимагала, щоб комендант забрав з веж гармати, опустив звідний міст, дав змогу делегатам пройти до нього у фортецю. А головна вимога була, щоб до військ, що охороняють Бастілію, були включені загони міліції, підпорядковані безпосередньо ратуші, «Бо, — говорилося в петиції, яку дбайливо тримав у руках один з делегатів, — у Парижі не повинно бути іншої військової сили, крім тієї, яка буде зосереджена в руках Комітету паризької міліції».

Але комендант аж ніяк не збирався поступатися, він тільки хотів виграти час. «Досить, щоб ядро атакуючих вцілило в погріб, де зберігається порох, і ми всі злетимо в повітря! — думав він. — Цього допустити не можна. Але… і не такі простаки, як це збіговисько, ловилися на гачок хитрощів». І запросив депутатів до столу поснідати. Вони охоче пройшли в апартаменти де Лоне. Та тільки-но їх пропустили, звідний міст знову підняли, і делегати опинилися відрізаними глибоким ровом од тих, хто їх послав.

— Щось дуже довго вони там їдять: може, воно так і належить знатним особам, але зараз це ні до чого, — озвався Леблан, високий чоловік у робочій блузі й картузі.

І все-таки народ чекав.

Де Лоне ще не зважився вступити у відкриту боротьбу з народом. Дізнавшись од своїх дозорців, що біля Бастілії скупчується люд, він відпустив делегатів, пообіцявши зняти гармати. Решту ж вимог виконати відмовився.

Насправді де Лоне віддав наказ не знімати гармат а тільки відсунути їх у глибину амбразур, щоб угамувати натовп.

Це давало йому змогу будь-якої миті знову націлити їх на Сент-Антуанське передмістя.

Поки тривали переговори, знизу чулися вигуки:

— Здавай Бастілію! Цього хоче народ!

— Солдати, спускайтеся вниз! Ідіть до нас!

— Тьху ти, яка спекота! Мабуть, в самому пеклі не так жарко, як перед ворітьми Бастілії! — сказав молодий підмайстер. Він прийшов сюди прямісінько із шевської майстерні так, як сидів за своїми колодками: в шкіряному фартусі поверх робочої блузи. — А найгірше, що ніхто не дасть тобі й склянки води. Не те, що на Сент-Антуанській вулиці.

— А що там? — поцікавився Леблан.

— Та там якась красуня винесла на вулицю величезний глечик і кухоль і всіх, хто біг сюди, припрошувала: «Хочете свіженької?» Вода й справді в неї така свіжа, що хоч мертвих нею оживляй, — холодна, як з джерела! А дівчина ж яка гарна! Очі в неї великі-великі, сині…

— Це ж Бабета! — упевнено сказав Жак.

— Яка ще Бабета? — здивувався швець.

А Жак тільки перезирнувся з Шарлем і нічого не відповів.

— Який толк від усіх цих переговорів! Нам би тільки впоратись із звідним мостом, і ніяка сила нас тоді не зупинить, — задумливо мовив чоловік з сокирою в руках.

— Але ж за першим мостом є ще і другий, — озвався швець.

— А ти гадаєш, досить першого? — звернувся Жак до чоловіка з сокирою, не зводячи очей з його інструменту. А в голові у нього уже визрів план. — Дай мені сокиру! — раптом владно сказав він.

Господар сокири, колишній солдат Боннемер, недовірливо скосив на нього очі.

— Тобі навіщо?

— Побачиш! — І така упевненість залунала в голосі Жака, що Боннемер дав йому сокиру.

— За мною! — сказав Жак Шарлю.

Шарля не треба було просити двічі — він так вірив своєму другові, що корився йому беззаперечно.

Жак, а за ним Шарль швидко вилізли на дах будинку, що належав перукареві Жерому. Жак добре знав цей будиночок. Він стояв упритул до стіни фортеці. І друзі легко перебралися з даху на стіну, по якій пролягла так звана дорога нічного дозору. Із стіни вони перелізли на дах гауптвахти, а звідти стрибнули вниз.

Гарнізон Бастілії складався в основному із інвалідів, а вартові звикли сторожити беззбройних в'язнів. І тепер несподіваний напад людей, хай і погано озброєних, викликав у них цілковиту розгубленість. Навіть вартовий залишив свій пост. Уся увага гарнізону була тепер спрямована на ворота фортеці, і це дало змогу юнакам вільно пройти просто в караульню. Вони сподівалися знайти там ключі від звідного моста, та надії їхні не справдилися — ключів не було.

Тоді Жак за допомогою сокири заходився вивертати завіси й засуви. Шарль не відставав від нього.

— А чи не спробувати оцим? — згадав раптом Жак і, на велику радість Шарля, витяг з кишені кинджал і заходився ним орудувати біля завісів. Не тільки піхви, але й руків'я кинджала було прикрашене коштовними каменями; для такої грубої роботи він не годився, і тому з оправи випало кілька каменів. На якусь мить у Шарля сяйнула думка підняти їх. Занадто вже звик він цінувати в майстерні Бажона ці блискучі іграшки. Але тієї ж миті йому стало соромно за свій недоречний порив. Боячись, аби Жак не здогадався по його обличчю, як він трохи не піддався спокусі, Шарль ще з більшим запалом заходився допомагати Жаку.

Коли вартові зрештою отямилися, міст уже був опущений під радісні вигуки натовпу, що безладно кинувся по ньому в перший двір.

Серед загальної метушні багато з тих, що вели облогу, не зрозуміли, що відбувається, і вирішили, що це комендант, передумавши, наказав опустити міст.

— Хто цей сміливий хлопець? — запитав Леблан Боннемера, показуючи на Жака.

— А хто його знає! Мені лише відомо, що він зіпсував не тільки міст, а й мою сокиру, — відповів, сміючись, Боннемер.

Леблан поклав важку руку на плече Жакові.

— Хто ти такий? Як тебе звати?