Читати книгу - "Материками й океанами"

спокійного досі ложа, з гуркотом полетять вниз твої щогли, стеньги і реї, ламаючись самі і ламаючи все на палубі?

В передсмертних конвульсіях затремтить твій корпус, затріщать, ламаючись, всі суглоби твої, і через деякий час тільки купа безформних уламків та ще один свіжий льодовий горб укажуть твою могилу. Хуртовина буде співати над тобою похоронну пісню і скоро запорошить свіжим снігом місце катастрофи. А біля найближчих ропаків купка людей у темряві буде у відчаї рятувати що можна з свого майна, все ще хапаючись за життя, все ще не втрачаючи надії…»

З гірким почуттям готувався Альбанов до походу. Його турбувала не тільки доля тих, що залишаються. Люди, які підуть з ним, вірячи йому, — чи уявляють вони, який далекий шлях, як болісно важко дертися хворими ногами на тороси, тягнучи за собою санки з вантажем? Чи не занадто велику відповідальність бере він на себе?

Але передумувати було пізно.

Настає день виходу. Нарти з вкладеними каяками стоять біля борту судна. Починається прощальний обід. Хтось пробує жартувати. Удаваний сміх зразу ж обривається. Мерщій би вже з-за столу…

На льоду, біля корабля, Брусилов вручає штурману те саме розпорядження, яке можна знайти і в морських архівах, і на сторінках роману «Два капітани». Альбанов знімає шапку. Хтось несміливо кричить «ура», інші підхоплюють. Ті, що йдуть, налягають на лямки. Ті, що залишаються, ідуть їх проводжати. Ідуть мовчки, тільки сніг повискує під полозами.

У наметі, на місці першої ночівлі санної експедиції, Брусилов дістає пляшку шампанського— останню з корабельних запасів. На кожного припадає по наперстку. Та не в тому річ: в останні хвилини забуто всі чвари, а добрі, сердечні слова краще всякого вина зігрівають людину.

Пробираючись між брилами льоду, провалюючись у сніг, люди тягнуть нарти. Зимівля виснажила їхні сили. Ноги опухли, взялись ранами, мучить задишка, паморочиться голова. Доводиться спочатку тягти «всім народом» частину нарт, потім повертатися за іншими.

Тільки на шостий день дороги зникають з очей щогли «Св. Анны» — так недалеко від судна відійшов штурман зі своїми супутниками. Троє матросів просяться назад на корабель: вони почувають себе зовсім зле. Альбанов відпускає їх: санним слідом ті, що повертаються без нічого, за день можуть пройти більше, ніж з вантажем — за тиждень.

Сніг, що трохи відтанув, вкритий тонкою матовою кіркою, яка сильно відбиває сонячне світло. Окуляри з пляшкового скла не рятують від снігової сліпоти. Як колись Харитон Лаптєв, бреде тепер Альбанов, майже нічого не бачачи, раз у раз витираючи сльози. Важко писати на коротких привалах — літери зливаються, зелені плями мелькають на папері:

«Тепло і тихо. На небі ні хмаринки. Сонце сліпуче світить мені в обличчя, і очі щільно заплющені. Розплющивши їх на хвилину, щоб подивитись напрям і переконатися, що, як і раніше, тягнеться рівнина, знову заплющую їх… Розмірено, в ногу, одночасно похитуючись уперед, налягаючи на лямку грудьми і виправляючись, тримаючись однією рукою за борт каяка, йдемо ми.

У правій руці — лижна палиця з кружком і гострим наконечником, яка з механічною точністю заноситься вперед, з рукою хитається вправо і повільно залишається позаду…

Як одноманітно, як виразно рипить сніг під наконечником палиці! Ця палиця немов відмірює пройдений відрізок і, невдоволена результатом, наполегливо бурчить. Мимоволі прислухаєшся до цього ритмічного порипування, і от вам ясно чується. «Далеко, да-ле-ко, да-ле-ко».

Альбанов іде попереду, прокладаючи дорогу, за ним плентаються його напівосліплі супутники. Торосів нема тільки там, де темніють ополонки. Обходити їх неможливо, перепливати на каяках не дає каша з дрібних крижин. Доводиться чекати, поки нічний холод заморозить цю кашу, затягне ополонку ламкою плівкою. А за ополонкою — знову тороси, оголені або прикриті снігом, що ще гірше. Хоч би трохи гладкого, рівного льоду — ото було б свято.

Матрос Баєв пішов у розвідку, видерся на високий торос і виявив, що краще йти західніше: там видніється поле рівного льоду.

— Сам своїми очима бачив, — запевняв Баєв. — Така рівнина, що кінця-краю не видно. І сніг щільний — копитом не проб'єш. Не інакше, як прямо до острова тягнеться.

Спробували йти туди, куди кликав Баєв, але замість рівного молодого льоду наткнулись на ті ж ропаки і тороси. Збентежений матрос попросив відпустити його ненадовго, на пошуки своєї «рівнини». Пішов — і не повернувся.

Стурбований Альбанов поспішив по його сліду. Слід вів далеко вбік від табору. Повалив сніг, сліди матроса ставали дедалі непомітнішими, потім зовсім загубились. На стрілянину і крики ніхто не відгукнувся. Можливо, Баєв повернувся до табору?

Ні, Баєв не повернувся. Тоді зробили з лиж, каяків, нарт, палиць високу щоглу і вночі підняли на ній прапор. Баєв обов'язково мав би побачити його вранці, якщо тільки під час снігопаду він не потрапив у ополонку…

Матроса марно шукали три дні, хоч кожна згаяна година зменшувала надії на успішне завершення всього походу.

Адже минуло вже понад місяць, як санна партія покинула судно, а за цей час їй пощастило пройти всього сто кілометрів. З кожним днем вона долає менше й менше шляху.

А скільки нових, несподіваних перешкод! Троє роззяв утопили двостволку і саморобну кухню і ледве врятувались самі. Тепер доводиться жувати сире м'ясо. Захворів матрос Луняєв. Дедалі частіше трапляються ополонки, нарти грузнуть у глибокому снігу, знизу просоченому водою, запаси сухарів тануть неймовірно швидко.

От якби було хоч кілька їздових собак, хай найпоганших! І справжні нарти, а не абияк зрихтовані з суднових столів. І надійний компас — адже доводиться іти за маленьким компасом, вробленим у бінокль. Навряд чи ходила коли-небудь по таких льодах експедиція, споряджена гірше санної партії «Св. Анны».

Альбанов, визначаючи широту, помітив одного разу, що лід, по якому вони бредуть, дрейфує вже на південь. Відкриття спочатку порадувало його. Але чим більше провадив штурман визначень, тим тривожнішими ставали записи в його щоденнику:

«Неділя, 1 червня. Нас дуже швидко несе на південь. Мене бентежить одна обставина, про яку я намагаюсь змовчати перед своїми супутниками. Якщо лід так швидко посувається на зюйд-зюйд-вест, то, значить, там ніщо» не перегороджує йому