Читати книгу - "Материками й океанами"

шляху. Адже ж це «що» — острови, до яких ми прагнемо. Адже якщо ми радіємо нашому швидкому дрейфу, то тільки заради цих островів. А їх, мабуть, і нема там, куди несе лід. Якби був цей швидкий дрейф тоді, коли ми були набагато північніше, він нічого не приніс би мені, крім радості, бо завдяки йому ми наближалися б до землі. Але тепер, коли ми, досягнувши широти Землі Франца-Йосифа, продовжуємо швидко рухатися на південь і однак не бачимо і натяку на острови, стає ясно, що нас проносить повз цю землю».

Проносить мимо! Західніше Землі Франца-Йосифа у цих широтах тільки мертві льоди, до самого Шпіцбергену. Значить, треба дужче забирати на південний схід.

Але як важко зробити це, коли крижини кружляють у повільному хороводі! Тільки вчора, переправившись через кілька тріщин, Альбанов наткнувся на лижний слід. Це було дико, неймовірно — хто міг тут пройти? Але, придивившись, штурман зрозумів, що це слід його партії: крижина, по якій вони пройшли кілька годин тому, описала коло і знову опинилась на їхньому шляху.

Щоб зачепитися за суходіл, за останні миси Землі Франца-Йосифа, треба йти набагато швидше, ніж зараз. А супутники Альбанова зовсім розкисли. Жоден з них до цього походу ніколи не ходив по арктичних льодах. Серед них є досвідчені моряки, але нема жодного справжнього полярника. Одному здається, що треба кинути нарти і йти без нічого, другий бурчить, що переходи неймовірно тяжкі, третій переконаний, що штурман хоче всіх заморити голодом.

Альбанову доводиться самому беззмінно протоптувати слід та ще й повертатися час від часу назад, щоб підганяти відсталих. Тільки воля штурмана, тільки його настирливість, інколи навіть жорстокість змушують купку людей рухатися вперед.

Одного разу Альбанов бачить раптом на імлистому обрії «щось» — дві рожевуваті хмарки, які довго не змінюють форми і кольору. Але штурман не поспішає розказувати про своє відкриття: раптом це тільки пасмо торосів? «Щось» тим часом ховається в імлі.

А через кілька днів у щоденнику Альбанова з'являються рядки, сповнені надії:

«Понеділок, 9 червня. Цього разу я побачив на зюйд-ост від себе, при гарному обрії, щось таке, від чого я схвильовано присів на ропак і поспішно почав протирати і бінокль і очі. Це була різка сріблясто-матова смужка, трохи випукла догори, яка іде від самого обрію і ліворуч поступово губиться. Самий «носок» її, що прилягає до обрію, особливо різко і правильно виділяється на тлі голубого неба… Вночі я разів п'ять виходив подивитись у бінокль і щоразу знаходив цей шматок місяця на своєму місці, інколи його було ясніше, інколи слабше видно, але найголовніші ознаки, тобто колір і форма, залишались ті ж.

Я дивуюсь, як ніхто з моїх супутників нічого не бачить. Яких зусиль коштує мені стримувати себе, не вбігти у намет, не закричати щосили: що ж ви сидите опудалами, що ви спите, хіба не бачите, що ми майже біля мети, що нас підносить до землі?»

Вранці, при гарній погоді, землю — казкову, фантастичну, дивного, незвичайного кольору — видно вже зовсім ясно. Це якийсь острів. До нього всього кілька десятків кілометрів.

Але який болісний цей останній етап: суцільні ополонки, повні дрібної криги. А тут ще туман, вітер відганяє кригу від невідомої землі.

Тут двоє малодушних і нетерплячих нехтують святим почуттям товариства. Забравши найцінніші речі, вони «без нічого» тікають до близького вже острова. Негідники! Якби їх пощастило догнати, то суд був би швидкий, справедливий і нещадний.

Ті, що залишились, ледве доплентались із своїми каяками до голубуватого обриву льодовика, який сповз із острова в море. Обрив рівний, крутий, неприступний.

«Середа, 25 червня… Попереду стрімка 15-сажнева стіна, на яку не видерлась би й мавпа… Так, тепер, мабуть, і я починаю занепадати духом! Про супутників же своїх і говорити не буду: зовсім мокрі курки. На довершення лиха — я вже четвертий день почуваю сердечні припадки…»

Але Альбанов не здався. Вихід має бути. Треба боротися, шукати. Неймовірно, щоб у льодовій стіні не було виступу, тріщини.

І тріщина, забита снігом, знайшлась. Вирубуючи у льоду сходинки, задихаючись, падаючи, люди втягли наверх тяжкі нарти і каяки. І вчасно: ледве вибрались на острів, як крижина, по якій вони підійшли до стрімкої стіни, тріснула і перевернулась.

Попереду — льодовик, мертвий, як поверхня Місяця. Харчів залишилось на один день. Підтримуючи один одного, моряки бредуть по льодовику. Альбанов знімає шапку, прислухається: внизу, на обмілинах, якийсь шум. Та це ж кричать птахи, багато птахів, що прилетіли сюди висиджувати пташенят! Врятовані!

Льодовик кінчається. Як незвично чорніє каміння! З-під ніг вилетіла гага. У гнізді теплі яйця: їжа! Ще гнізда. Луняєв стріляє у птахів. І раптом десь близько скрикує людина.

Так, ось він, жалюгідний, один з двох втікачів, які обдурили товаришів. Плаче. Судити його? Але сонце світить так радісно, під ногами тверда земля, радіючи, кричать птахи. Відхідливе серце у нашої людини…

Альбанов пішов на розвідку. Він вийшов на найближчий мис. В один бік море, скільки сягає око, чисте від криги. Ох, «Св. Анна», от би куди, красуне, тобі потрапити!

Але що це за горбок з каміння? Вже занадто правильна його форма. Розкидали каміння. Під ним — бляшанка, в ній — прапор і записка, котра повідомляла, що експедиція мандрівника Джексона 1897 року вирушила з мису Флора шукати нових земель і благополучно прибула сюди, на мис Мері Гармсуорт.

Так от куди вони вийшли — на найзахідніший край Землі Олександри, крайнього острова архіпелагу Франца-Йосифа! Отже, коли б Альбанов трохи забарився, лід відніс би їх всіх за межі архіпелагу на певну смерть.

Тепер треба було пробиратися на південь архіпелагу — до мису Флори, де, можливо, збереглись житлові будівлі табору експедиції Джексона, на який свого часу так щасливо набрели Нансен і Йохансен. Якби через ганебний вчинок утікачів не довелось перед самим островом кинути третій каяк, всі могли б пливти на південь разом. А тепер частина людей пішла без нічого по береговому льодовику, інші попливли вздовж нього на двох каяках, що