Читати книгу - "Слідами змови"

Треба було спинитися хоч би задля коней. Я так турбувався ними, як мати турбується хворою дитиною. Біда, якщо котрийсь закульгає або натре спину сідлом. Навіть загублена підкова може затримати нас надовго, бо в цій безлюдній місцевості важко знайти коваля. Я хотів їхати безупинно, але й не виснажувати наших скакунів. Адже коли б несподівано з'явилися наші переслідувачі, коні мають бути в доброму стані, щоб дати ходу і втекти від погоні.

Задля коней ми й вирішили переночувати під дахом, замість перепочити в горах просто неба.

На заході сонця ми під'їхали до невеличкої корчми, що причепилася до пригірка. Одна жінка попередила нас, що це останнє житло по цей бік гір. А до йоркширських долин, за її словами, лишилося ще їхати миль із десять, а то й з п'ятнадцять. Вона сказала про ті десять-п'ятнадцять миль так, як кажуть про тисячу, бо для неї по той бік гори був інший світ, чужий і далекий, все одно що для нас Африка чи Індія. Вона глянула на нас, як на божевільних, коли почула, що ми їдемо через гори, де немає дороги, а лише кам'яниста стежка, по якій ходять тільки пакові коні. Але все ж жінка не вважала нас за таких навіжених, що зважилися б їхати через перевал уночі.

— Ні-ні! Ночуйте в заїзді «Пака вовни», — сказала вона навпростець, за ланкаширським звичаєм.

— Атож, мем, ми передумали їхати далі, — відповіла Кіт, потираючи ноги, натруджені від їзди верхи.

У стайні заїзду «Пака вовни», напевно, ніколи не стояли такі чудові румаки, тому фермер, чоловік господині, дивився на них, як на якесь диво, поки ми чистили їх і якнайвигідніше влаштовували на ніч. Ми розповіли йому казку про те, що доправляємо коней одній значній особі в Йорк. Ми вибрали Йорк, бо дуже невиразно уявляли собі, які міста лежать по той бік гір, але вважали, що всі дороги Йоркширу рано чи пізно приведуть до Йорка. Господар наш був чоловік доброзичливий і, бажаючи допомогти нам, навчив, як знайти дорогу. Коли ми перейдемо через хребет, то побачимо дві долини. Та, що ліворуч, виведе нас майже до самого Йорка. Подумки ми поклали собі їхати праворуч, бо та долина має пролягати південніше. Він попередив нас, де є трясовини та ями, і ми подякували йому й запевнили, що будемо остерігатися тих страшних місць.

Потім хазяїн замкнув стайню, спершу впустивши всередину одного з своїх найлютіших псів, щоб уберегти коней од злодіїв, і ми пішли на кухню. Господиня трактувала нас так само люб'язно, як і її чоловік. Мабуть, вони були влещені тим, що приймають у себе двох «юних джентльменів» — це нас так величали.

Ми наїлися донесхочу. Надто сподобалося мені плічко, котре в цих краях готують із свинини, а не з баранини, як у Камберленді. Частували нас також чудовою печенею і сиром не гіршим, як у матері, але трохи іншим на смак: у кожному селі сир має свій присмак, і бувала людина, заплющивши очі, може визначити, де той сир робили.

Тієї ночі в заїзді, крім нас, не було інших постояльців. Видно, кімната для гостей часто стояла порожня. Та й хто б тут ночував, окрім дрібних крамарів, що йшли на перевал з паковими кіньми. Але за вечір у корчмі побувало багацько відвідувачів, що приходили випити кухоль елю. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки вони беруться. Адже поблизу заїзду не було жодного села, тільки на довколишніх горбах видніли декілька хат.

То був зачучверений, нечепурний люд. В одному кутку сидів пастух і поволі сьорбав ель з великого кухля. За весь вечір я не почув од нього жодного слова. Зрештою він устав, буркнув щось нерозбірливе і вийшов. Він більше скидався на звіра, ніж на людину.

— Вони всі стають такі, — шепнула господиня, зауваживши мій погляд. — День у день на самоті в горах, часом цілісінький тиждень ні з ким словом перемовитися. Так і справді забудеш, як розмовляти.

У декого з відвідувачів обличчя від бруду було чорне, як у мурина, тільки білки очей виблискували на темному тлі. А ті, що, очевидячки, силкувалися себе обхаючити, мали сіру шкіру, поцятковану синіми крапочками.

— Це все шахтарі, — тихенько пояснила господиня, прикриваючи рота рукою. — В нас їх багато. Вугіль уїдається їм у шкіру, і вони стають наче подзьобані віспою.

З часом мені впало в око, що, коли не було вільних ослонів, вони сідали собі навкарачки, прихилившись спиною до стіни, а коли випростувалися, то видно було, що спина в них згорблена. Я зміркував, що це від роботи в низьких штреках, котрі вони прокладають у торфовищі, щоб добратися до вугілля.

«Дівоча шахта»… Господар сказав: «Зверніть ліворуч одразу за «Дівочою шахтою»… Мабуть, її назвали так на честь нашої незаміжньої королеви. Напевно, там і працювали всі ті люди, бо того вечора я часто чув од них ці два слова. Тоді вони не жахали мене. Це була просто гарна назва, що мала стати нам за дороговказ до порівняно безпечного Великого північного шляху.

Ми міцно спали всю ніч і проспали б увесь ранок, якби господиня на наше прохання не збудила нас, як тільки на сході заграла світова зоря. Ми живо поснідали кашею та бараниною, заплатили за нічліг, розмінявши свій нобль, і вирушили в путь, напхавши торби різними наїдками.

— Не забудьте назви! — крикнула вона, визираючи з низьких дверей. — Шукайте «Дівочу шахту»!

Ранок був похмурий. Багряна зоря скоро зблякла на сході, і суцільні хмари ладналися запнути сонце. Але дощу не було. Виявилося, що стежка для пакових коней — просто смужка вогкого торфу, яка в'юнилась між порослими вересом купинами й оточеними очеретом мілкими озерцями. Їхати доводилося цугом, тому розмовляти було майже неможливо; лише зрідка ми перегукувалися, але слова відлітали, підхоплені вітром.

Я ніколи не стрічав похмурішої місцевості. Згодом я часто думав, чи не пригадав Шекспір наших розповідей, коли змальовував у трагедії «Макбет» похмуре болото, поросле вересом. Я б анітрохи не здивувався, аби нас перестріли відьми, хоч зранку їм не годиться гуляти по світу.

Добре, що вони нам не трапились: