Читати книгу - "Слідами змови"

адже ми розміняли свій нобль, а жменя срібла й міді навряд чи захищає від перестріту.

Небавом ми побачили в низовині біля дороги вугільну копальню. На схилі горба зяяли чорні дірки; час од часу з них вилазили, наче жуки, напівголі брудні люди. Вугілля тягали кошиками, висипали на санчата і волокли вниз у долину. Двоє копачів працювали на поверхні, бо там вугільний шар виходив нагору і був тільки трохи прикритий землею.

Здоровенний чолов'яга, що, очевидячки, був за старшого над копачами, спитав нас, чи не траплявся нам хто дорогою.

— Ні душі, — відповів я.

— А в них душі немає, — похмуро пожартував наглядач. — Вони її продали нечистому. Отже, не зустріли нікого? Не бачили парубка з таким рудим вогнистим волоссям, що так і кортить погріти біля нього руки?

— На жаль, ні, — відповів я.

— По-моєму, він приходив учора ввечері до корчми «Пака вовни», — сказала Кіт.

— Цілком можливо! Значить, знову пиячив. Ну, їдьте здорові!

Він повернувся й, страшенно лаючись, став підганяти людей. Ми поїхали далі.

— До завороту десь із миля, — сказав я. — Пильнуймо, щоб не проґавити його.

— А де ж шурф? Казали, що він буде до завороту.

Ми переїхали через горб, який закрив од нас шахту, і побачили, що гори попереду ніби розступаються; значить, ми наближалися до схованих від наших очей ущелин, котрі розсувають бескиди. Скоро попереду з'явився шурф — схожа на глибоке глинище яма ліворуч, ярдів за десять від дороги. Стіни його були з сірого вапняку, а краї поросли гарним мохом і кущиками вересу.

— Яка краса! — сказала Кіт.

Ми зійшли з коней і підвели їх до ями. Вони йшли неохоче.

— Краса? — повторив я. — Ти так гадаєш? — Я взяв камінця, шпурнув його вниз і почав лічити: — Раз, два, три, чотири…

Аж потім пролунав приглушений далекий сплеск: камінь упав у воду.

— Ходімо звідси, — здригнувшись, мовила Кіт.

Ми знову посідали на коней і рушили далі стежкою, але не минуло й хвилини, як сталася дивна річ.

Як і досі, я їхав попереду, і, можу заприсягнутися, до самого обрію перед нами не було жодної живої істоти, більшої за птаха. Але ось я повернувся сказати щось Кіт, а коли знову подивився вперед, просто передо мною на стежці стояло четверо чоловіків. Вони не зрушилися, щоб дати нам дорогу.

— Постривай-но, хлопче! — крикнув один із них, піднімаючи руку, і я впізнав того самого чолов'ягу з копицею масного рудого волосся, що напередодні ввечері гуляв із товариством у заїзді.

Ще мандруючи з Томом Бойдом, ми наслухались про лихих людей, які перестрівають подорожніх у горах. Не знаю, чому ні господиня корчми, ні її чоловік навіть не згадали про них, засипаючи нас порадами. Може, вони просто боялися казати за цих людей, бо й самі значною мірою залежали від них.

Побачивши, що Рудий заступив нам дорогу, я враз усе зрозумів.

— Бережися! — крикнув я Кіт. — Звертай убік!

І, щоб дати їй приклад, сам круто звернув праворуч. Але ці люди знали місцевість і дуже вміло вибрали місце на засідку. Ліворуч од стежки була трясовина, і я з першого погляду збагнув, що коли чоловік може й подолає її, то кінь напевно застряне. З другого боку грунт був нерівний, до того ж там звивався торфовищем рівчак.

Чалий спотикався і ковзався. Він змагався мужньо. Аби йому дати час, він подолав би болото. Але раптом побіч мене вигулькнула червона грива, і величезна лапа рвонула поводи.

Я вихопив свій неоціненний пістоль, звів курок і стрельнув. Та це було все одно що стріляти з гойдалки. Проте Рудий скрикнув. Очевидячки, куля зачепила йому плече і зробила дуже боляче, однак позбутися його мені не пощастило. Стримуючи коня, що став дибки, він здавив мене другою рукою, як ведмідь, і скинув із сідла.

Тим часом Кіт проскочила. Винахідлива і вперта, вона завжди прагнула чинити всупереч моїм наказам. І на цей раз вона не послухалася поради обминути волоцюг. Натомісць вона вдарила п'ятами в боки здивованій кобилі, налетіла на них і розкидала, наче кеглі. Потім, од'їхавши на безпечну відстань, озирнулась на мене.

— Тікай! — крикнув я, перш ніж ворог заткнув мені рота брудною смердючою рукою.

Проте Кіт знову не послухалася. Потім вона виправдувалася, що нікого було кликати на поміч, а вона не хотіла залишати мене напризволяще, їй і на думку не спало, що в її руках доля Англії. Я, звичайно, був улещений, коли дізнався, що ту мить її обходила перш за все моя доля.

Отож вона помчала назад. Був це героїзм чи дурість? Не знаю. Вона, мабуть, вважала, що коли їй раз пощастило розкидати їх, то пощастить і вдруге. Чорна кобила налетіла на них, наче та буря, але цього разу все сталося інакше: не встигла Кіт збагнути, що спинило її, як уже стояла, важко дихаючи, на землі, з заломленою за спину рукою. Опиратися було годі. Я дивився на неї з відчаєм. Мене самого тримали в такий спосіб, і я знав, що не вирвуся, хоч би скільки хвицав ногами чи молотив повітря вільною рукою.

— Чого вам треба? — насилу вимовив я, задихаючись від обурення, хоч таке запитання було цілком зайве.

Рудий висипав наші гроші на землю й почав ретельно складати монети в чотири стовпчики. З арифметикою він був, очевидячки, не в добрій злагоді, отож він мусив перекладати монети кілька разів, доки поділив так, як йому хотілося.

— Давайте ділити! — рикнув він.

— Собі ти, бач, узяв більше, — докорив йому один з поплічників.

— А чому ж би ні! Хто все це замислив? До того ж він мене встрелив!

І Рудий обережно помацав плече. Справді, на подертій сорочці серед інших плям розпливалася ясно-червона пляма.

— Чого його сваритися за гроші, — втрутився той, хто тримав мене. — Ось продамо коней, доволі буде