Читати книгу - "Пустоцвiт"

навіть!!! Загалом, прохання залишилося без відповіді.

У чім тут річ?! Що написано в цій грамоті, чого не мав бачити ні Розумовський, ані хтось із його наближених?! І взагалі, навіщо імператриці гранично підсилювати автономію Гетьманщини, водночас поставивши управляти нею, м'яко кажучи, досить посереднього правителя – Кирилка Розумовського?! Що затіває государиня?! Григорій Миколайович губився в здогадах…

А тут ще цей молодий дурник веселиться бурхливо, як той собака, що вперше після багатомісячного утримування в хазяйських покоях опинився на сонячному заливному лузі, серед буйства розкішної природи. Ну, радіє народ його приїзду – ну і що такого?!

– Ой, Григорію Миколайовичу, ой, багато втрачаєш! Виглянь же, нарешті, з карети, зроби ласку…

Ні, либонь, пан гетьман не заспокоїться, доки не змусить колезького радника особисто оцінити всенародний вибух захвату із приводу їхнього прибуття! Що ж, доведеться коритися…

Дещо замруживши очі, щоб їх не запорошила одразу ж дорожня курява, Теплов у свою чергу висунувся з віконця карети. О-о-о, що там коїлося: ошатно виряджені радісні люди на обох узбіччях посипаної живими квітами дороги, дивовижної довжини обоз зі ста двадцяти п'яти возів позаду їхньої карети, супроводжуваний скороходами й затиснутий з обох боків почесним ескортом із шести тисяч козаків, десь удалині гримотять гармати, ляскають мушкети, запекло гупають литаври, безпосередньо перед каретою рухається цілий оркестр, награваючи бравурний марш, якийсь дикунський і неприборканий, як і весь цей козацький край… А в авангарді довжелезної колони – ще одна карета, у якій генеральний писар Андрій Безбородько везе гетьманські клейноди й грамоту государині імператриці про поновлення гетьманства.

Приголомшений, засліплений, запилений колезький радник повернувся на своє сидіння й вимовив, відхекуючись:

– Подивився, Кирило Григорович…

– Ну, і як тобі?

– Прекрасно!

– Е-е-ет, що там твоє «прекрасно»?! Дивовижно – от як це називається!

Теплов подивився на сяючого Розумовського, через силу змусив себе посміхнутися й дипломатично погодився:

– Так-так, зрозуміло, все дивовижно. Інакше не скажеш.

– Отож, Григорію Миколайовичу! Бач, і ти вже починаєш розуміти принадності життя нашого древнього славетного краю!

Прорікши цю тираду, гетьман заходився просторікувати щодо того, що непогано б наказати трупі кріпосних акторів, що їхали в обозі серед іншої прислуги, після прибуття до Глухова розіграти в особах пасторальну ідилію «Полідор», написану спеціально на його честь академіком Михайлом Ломоносовим.

– «Верхи Парнасски, расцветайте! Красуйтесь, Днепрские струи!..» – як гарно звучить, а?! Ти не вважаєш, Григорію Миколайовичу, що наш Михайло Васильович у цьому творі перевершив самого себе?!

– Ну так, зрозуміло, стрибнув вище голови наш Михайло Васильович, аякже, – покірно погодився колезький радник. І щоб не розлютитися остаточно, заходився прикидати подумки, скільки казенних рубликів сріблом одержав Ломоносов за свій хвалебний витвір. Коли ж і ці підрахунки набридли, Теплов почав останню розпачливу спробу перевести бесіду в потрібне йому русло:

– Послухай-но, Кириле Григоровичу, от ти тільки що сказав про всенародну радість…

– Так-так, звісно ж! Подивись, як народ радіє своєму гетьманові… Ти бачив, Григорію Миколайовичу?! Бачив, а?!

– Бачив, бачив уже, – меланхолійно мовив Теплов, водночас намагаючись не дати Розумовському знову висунутися з вікна карети. – І ти бачив. Ми обидва бачили загальне торжество.

– Але ж я залишав цей Богом благословенний край простим пастушком. Пастушком, Григорію Миколайовичу – ти пам'ятаєш?..

– Аякже, пам'ятаю, пам'ятаю, як ти вперше до Санкт-Петербурга прибув. Я тебе тоді разом із братом твоїм зустрічав.

– От-от! А тепер я вертаюся додому гетьманом!!! Гетьманом – ти розумієш, Григорію Миколайовичу?! І всього за кілька років…

– Розумію, Кириле Григоровичу, дуже добре розумію. Проте, я про інше поговорити хотів.

– Про що ж саме? – у голосі його сіятельства прослизнула прохолодна нотка.

– Про проект юридичного закріплення спадкоємної влади гетьмана. А простіше говорячи – про династичний проект.

Загалом-то, тільки заради цієї розмови колезький радник і напросився сьогодні в гетьманську карету. От уже цілий місяць він щосили намагався достукатися до розсудливості Кирила Григоровича, доводячи, що поки милість Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни до нього не вщухла, непогано б вирішити питання зі спадкуванням у Гетьманщині. Бо якщо прихильність государині вщухне (або по якійсь іншій причині, про яку навіть згадати страшно!) – вживати щось у цьому напрямі буде запізно…

Теплов навіть намагався діяти через старшого з братів Розумовських – більш тверезо мислячого Олексія Григоровича: зрозуміло, що морганатичному чоловікові імператриці краще інших відомо, наскільки хвороблива остання жінка з роду Романових, тож без усіляких натяків він утямить, що за інші причини можуть вплинути на відхід від влади Єлизавети Петрівни…

Втім, усі зусилля Теплова зійшли нанівець. Ясновельможний пан гетьман лише відмахувався від нього, немовби від надокучливої мухи. Коли ж приставання Теплова робилися нестерпними, говорив: «Ах, Григорію Миколайовичу, ти ж не все знаєш, мені особисто Єлизавета Петрівна обіцяла багато чого… Розумієш, гетьманство – це свого роду місія. А ти все про успадкування влади тлумачиш… Спадкоємці вже є. Вони всі принци і принцеси. А права їх зміцнимо згодом…»

Зі свого боку, Олексій Григорович лише плечима знизував і повідомляв жалісливим тоном: «Усе залежить винятково від Кирилка, я говорив – він слухати мене не побажав, як і тебе, Григорію Миколайовичу! Нехай же буде все, як є, а там побачимо».

Тепер ситуація дещо змінилася: остаточний переїзд гетьманської сім'ї на проживання до Глухова був відкладений, допоки Катерина Іванівна не народила немовля. Саме зараз чергового гетьманича везуть в обозі… Либонь батько зробиться розсудливішим, прислухається до вмовлянь Теплова?

Однак почувши, що колезький радник знов має намір докучати з так званим «династичним проектом», Розумовський подивився на співрозмовника чи то з жалем, чи то з досадою й мовив докірливо:

– Ех, Григорію Миколайовичу, і чого ж ти такий невгамовний?! Я думав, ти про щось веселе, а ти як завжди…

Але в цю мить іззовні донісся хоровий спів, поки ще не надто розбірливий, але вже досить чітко вирізнюваний із загального шуму. Пан гетьман миттю забув про неприємний оборот розмови, розцвів обличчям, скрикнув захоплено:

– От,