Читати книгу - "Кровна мста"

class="book">Мстислав поглянув на Борислава, що стояв поруч, той нахмурився.

– Хто напав? – ще раз пролунало питання, на той раз уже від Борислава.

– Печеніги.

Поміж старшими дружинниками, що зібралися тут, пішов гул. Борислав поглянув на князя.

– Тута щось не те: не чути було печенігів уже давно на землях сівері. Якби степовики пошарпали наші весі, то я вже знав би.

– А вони не йшли на грабунок, мститися йшли. За князька свого, за Карабая.

Мстислав відразу здогадався, про що мовить купець, але вдав, що не розуміє.

– Якого Карабая?

Вадим облизав пересохлі губи.

– Ти б, княже, хоч води велів дати, а то язик задубів – і слова вимовити не можу.

Князь спаленів.

– Про моїх людей кажи: живі вони чи як?!

– Не відаю. Я тікав в один бік від бусурманів, вони – у другий. Може, і живі ще, як встигли в пущі сховатися. Мені кінь попав під руку, і я кинувся, куди очі зорили, так і на роз’їзд твій наштовхнувся.

Маячня якась… Князь гарячково почав думати, намагався зрозуміти, що тут твориться, але ніяк не вдавалося зібрати думки докупи. Треба заспокоїтися.

– Ходи, купче, до намету, розкажи від початку. Принесіть йому їсти і води, а ти, Бориславе, посилай роз’їзди – нехай шукають печенігів і моїх людей.

У наметі було дуже душно. Крім Вадима і Мстислава, тут зібралося ще кілька старших дружинників, усі відразу залилися потом, запахло мужами. Було тихо, тільки чути, як бринять набридливі мухи. Вадим досхочу напився води, а от їсти не поспішав. Князь і його люди чекали.

– Оповідай від самого початку, – наполіг Мстислав.

Вадим почав розказувати:

– Не в добру годину вийшли-сьмо із Тмутаракані. Мусив бути поміж нами великий грішник, бо Господь не благословив нашої дороги. І такий був, тільки то не я, бо мені зі всіх найбільше перепало.

– Може, тобі перепало найменше, раз тута сидиш? – грубо перебив Мстислав. – Розказуй правдиво і хвостом не крути.

Вадим перевів подих і продовжив:

– Найперше, то бояри твої, княже, бійку в Корсуні почали, чотирьох варягів на той світ відправили. Тепер мені через них нема дороги до греків…

– Зачекай, – знову перервав князь. – Що ж вони робили в Корсуні?

– Мирослав наказав плисти, видно, чорт його намовив. Ми ледве вирвалися живими звідти. Потім напали печеніги на Хортиці. У Києві напали Воротичі. І вже коли йшли з Києва – знову печеніги. Кажу вам: нечиста сила за нами йшла, бо скільки літ ходжу по всіх землях – не було ще такого!

Мстислав підвівся, пройшовся по шатрі. Замість відповідей розповідь Вадима дала ще більше запитань.

– Чого Ярослав не дав супроводу?

– Дав. Гридні довели нас до землі сіверської, а тоді вернули. По дорозі степовики напали на них, потім і на нас. Добре, що сотник попередив про небезпеку, а то…

Вадим так і не доказав. Мстислав подумав: «А чого тільки до землі сіверської, невже не міг далі провести?» Уголос же запитав:

– Чого ти зі всіма не рятувався?

– Бо не був тоді з ними. Вони завше про своє говорили, мене ж відсилали, аби не слухав. Так і тоді було. Я допав коня і на схід погнав, вони ж у бік лісу побігли, а чи вирвалися – не відаю.

Дивна історія. Невже й справді нечисть втрутилася? Може, й таке, тільки нечисть людська, а не пекельна. Послух мусив бути поміж слами, то його робота. Може, і сам Вадим. Його треба перевірити.

– Я не вірю тобі, купче, думаю – лжеш мені!

Вадим поглянув на князя.

– Нема лжі у моїх словах, сама правда – руку даю.

– «Руку» – кажеш? Тоді давай!

Мстислав підхопився з місця, узяв у руки колодку, на якій щойно сидів, поставив її легко перед Вадимом. Тоді підійшов до одного з дружинників, витяг з-за його пояса сокиру.

– Став руку!

Вадим зблід.

– Пощо, княже?

– Казав єси, що руку даєш. То давай! Я знаю всю правду про тебе, знаю, що лжеш мені в живі очі! Став руку, речу тобі!

Вадим поблід ще більше, тоді поволі поклав руку на колодку. Князь розмахнувся, Вадимова рука затряслася, і він відсмикнув її до того, як сокира запнулася в деревину. Їхні очі схрестилися.

– Він справді лже, – мовив Мстислав. – Допитайте його добре, аж поки правда з нього не полізе.

– Княже… – спробував щось казати Вадим, але його вже взяли під руки і поволокли геть із намету.

Ще сонце не сіло за обрій, а Вадима знову приволокли до князевого намету. Був побитий, закривавлений, від нього несло паленим – видно, добре молодці припікали залізом боки і п’яти.

– Заспівав, – коротко мовив один із гриднів.

Мстислав поглянув на купця.

– Посадіть його. У ногах нема правди.

Йому дали води зі жбана, і він жадібно почав ковтати побитими устами.

– Тепер речи правду, – наказав Мстислав. – Ти єси послух Ярославів?

– Я єсмь! Князь київський наказав мені пильнувати за тобою. Багато купців так чинить.

– Чого до Корсуня ходили?

– Бо хотів, аби борг мій від грека відібрали. А потім сварка у них вийшла із варягами, бо ті всяку глупоту про князів наших рекли.

Тепер це було більше схоже на правду. Мстислав запитав далі:

– Чого печеніги напали там, на Хортиці?

– Бо я продав твоє сольство. Винен я був князю їхньому, він уже хотів мене як раба продати. Тоді я сказав, що зі мною Мирослав пливе. У них там свої порахунки були: колись твій боярин