Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

далі. На пристані чимало людей, які чекають на катер. Несподівано я помічаю Капусту в чорних окулярах із незнайомою дівахою, вони стоять до нас боком, обличчям до озера, розмовляють і курять. Толян, де Риня? — підходить до мене Капуста й одразу накидається з іншими запитаннями. Цілую її в щічку й кажу, що не знаю. Вона заводиться ще більше, смикає мене за руку й шипить: не бреши, чуєш, не бреши. Я не уявляю, куди подівся Риня, сам його шукаю, кажу вже трохи роздратовано. Іра на мить замовкає, кидає погляд на Маріну й просить перетерти віч–на–віч. Ми відходимо на десяток метрів, і Капуста знову засипає мене своїми бабськими запитаннями: «не бреши мені», «де мій Риня?», «в нього хтось є?», «коли ти його востаннє бачив?», «він ні–чьо про мене не говорив?», «він поїхав до неї, скажи? до неї?» Це нічого їй не дає, бо я поводжуся в кращих традиціях контужених на фронті, лише здивовано кліпаю очима й відкриваю рота, аби вимовити «не знаю», «важко сказати». Хто це така? — показує поглядом на Маріну. Відповідаю, що моя родичка, приїхала здалеку, хоче подивитися на Тернопіль. Капуста підступно посміхається. У тебе всі родички ходять без ліфчиків? — несподівано запитує, чи ти любиш лише з тими гуляти, які виставляють цілому світові свої поганенькі цицьки? Іра, втуплююся в неї поглядом, припини. А Ляня сохне по тобі, придурку, оцінююче дивиться на мене, тільки й мріє, аби тебе, мішком прибитого ідіота, побачити. Нічого не зробиш, котику, розводжу руками, важка жіноча доля. Дурак, вернися до неї, вернися, підскакує до мене Іра, ну, ти ж не сліпий, подивися на яке чювирло горохове ти проміняв Ляню, Толя, шепоче Капуста, признайся, що тобі без Ляні погано, а? признайся. Шум маленького катера, який причалює до пристані, перериває нашу розмову. Підходимо до натовпу. Народу прибуває, люди сходяться з боку парку, йдуть східцями згори, від готелю «Тернопіль». Два здорових шланги в потертих джинсах без футболок першими зіскакують із борту катера на пристань, тримаючи грубі, міцні петлі канатів, прив'язують судно до чорних металевих штирів. Сирена катера дає протяжний гудок, і палубу повільно покидають пасажири. Коли сходить останній, ті, хто стоїть на пристані, один за одним заходять на катер. Я не хочу їхати разом із Капустою, а тому з Маріною ступаємо на судно швидше й одразу йдемо у хвіст. Поки пливемо до пристані ближнього пляжу, я думаю про нашу розмову з Капустою й ніяк не можу позбутися згадок про Ляню. Псується настрій. Марі–на кілька разів кидає на мене запитливий погляд, але мовчить. Закурюємо. Катер залишає за собою бурхливу борозну спіненого, сріблистого шлейфу, який розходиться широким рукавом по озерній гладі, поки не розчиняється з нею. Бризки води

від сильної роботи гвинтів раз по раз потрапляють мені на руку.

— Что–то случилось? — здригаюся від нежданого запитання Маріни.

— Нічого.

— Правда? А кто эта девушка?

Щиглем кидаю недопалок у повітря, він довго летить овальною дугою й падає позаду катера. Відповідаю їй: це подруга моєї колишньої тьолки. Ми пропливаємо по озеру коло й повертаємося на центральну пристань під замком. По невеликому містку, всіяному рибалками з вудками, йдемо на Острівець із розкішними старими вербами, гілля яких рівно спадає у воду. Проходимо місця зборищ пенсіонерів і на чималій віддалі від них помічаємо голих людей, переважно паца–нів і дівах. Падаємо біля них, одразу роздягаємося й у воду. На Марінині цицьки дивиться лисуватий тридцятилітній жирний кабан, який стоїть у воді по пояс. Це мені одразу не подобається. Ми пірнаємо, відпливаємо на двадцять–тридцять метрів від берега й повертаємося. Згодом, обсихаючи на прибережній лавці, Маріна сміється, каже: все очень здорово. Додому повертаємося голодні, зморені й щасливі. Голод Маріни не рятує навіть ватрушка, котру я вкрав на розкладці в центрі. Смажимо картоплю й сідаємо вечеряти. Після вечері вона несподівано говорить, що я люблю ту дівчину. Яку? — насторожуюся, ту, з якою розмовляв? Маріна заперечливо киває й каже, що має на увазі її подругу, про яку ми говорили. Торба — вона говорить про Ляню! Маріна каже, що ніколи в таких речах не помиляється й радить повернутися до неї. У мене знову пропадає настрій.

4

Серед ночі прокидаюся й знову чую голос собаковода. Це, мабуть, справжній маніяк, якщо виводить свого пса о такій порі на вулицю. Крізь щілину між шторами до кімнати проникає місячне світло й падає на оголені груди Маріни, яка спить без задніх думок. Обережно накриваю її. Кілька хвилин дивлюся в стелю й чую кроки собаколюба на вулиці. Несподівано він голосно каже: КУДИ ПІШОВ? ХОЧЕШ РЕМНЯ? Серед ночі ці слова неприємно капають мені на мозки, і я ніяк не можу заснути. Невже він б'є свого пса? — запитую вголос не знати кого. Знову зморює сон. Цього козла нада буде відпиздити, відпиздячити, відпи…

Після теплого сонячного світанку небо хмурнішає й починає накрапати, спершу дрібно, а потім сильніше, поки дощ не переростає в сильну, щільну зливу. На вулицю не вийдеш, і нам нічого не залишається, як сидіти вдома. Маріна розглядає мої дитячі фотки, гортає й час від часу перепитує, хто біля мене або де зроблено той чи інший знімок. Свою футболку вона вчора ввечері випрала, й сидить зараз на ліжку, підігнувши під себе ноги, одягнута в мою білу сорочку. Запитую в неї: чьо катаєшся по Україні, шо це тобі дає? Вона тримає в руках одну з моїх фоток, замислюється й ніби дивиться крізь неї. Несподівано Маріну прориває, каже, що одного разу їй було дуже важко: такий момент, коли вона вперше зрозуміла, що насправді самотня — самотня серед тисячі байдужих людей, яким не було до неї жодного діла; потім говорить про свого колишнього пацана, котрий використовував п, жив у своє задоволення… про своїх родаків, які й не підозрювали, що з нею відбувається. Маріна зізнається, що раптом зрозуміла — рідний дім, двір, школа і всі її знайомі — це чужий, жалюгідний і нудний світ, у якому нема нічого, крім розчарування й болю. «Ты меня слушаешь?» Да, кажу їй, говори, ти зараз дуже добре говориш. Маріна каже, що поїхала з дому з відчаю: да, спершу було важко, занесло в Харків, повернулася назад,