Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

добу. За таким об’єктом рано чи пізно мають повернутися ті, хто його залишив, ось і з’являється на сцені “інспектор”, двійники, незнайомці, котрі щезають невідомо як. Переконаний, Демона сховали на Марсі навмисно.

— Чому? — тупо спитав я, із зусиллям перетравлюючи ідею Сурова.

— Тому, що він був законсервований в кулястому коконі, поки його не знайшли дослідники Марса. У пробудженому стані він проковтнув би в пошуках енергії всю речовину Сонячної системи ще до утворення планет з протопланетної хмари. Чим не пасивне “коректування реальності”? За останніми даними, об’єм його зростає, зростає й апетит енергоживлення. Передбачити, в що це виллється, я не збираюся.

— Так, щодо передбачень… — мовив я. Щось було в ідеї фізика, якийсь елемент відповідності тому, що я вже знав. — За вашим прогнозом, Демон мав був появитися над Торжком сьогодні. Чому прогноз не справдився? В чому справа?

— Я не бог, — спокійно відповів Суров, хоч я бачив, що запитання йому неприємне. — Я перевірив розрахунки, все сходиться, помилки немає. Але скоріше ми не враховуємо ще один фактор, а саме: тих хто прилетів за Демоном. Підтвердження цього — факт відновлення зруйнованих Демоном будівель, та й інші факти, про які ви знаєте.

Я раптом виразно збагнув розстановку сил навколо Демона. З одного боку ми, працівники відділу безпеки УАРС, з другого — надінформований Зо Лі, хоч і сам, але репрезентує реальну силу (зворотних доказів не було), а з третьої чужі — ті, хто прилетів по Демона, — “повелителі джинів”.

— Так, — сказав я. — І що ж?

— Ваша ідея, що Зо Лі керує Демоном, очевидно, необґрунтована, бездоказова. Дуже вже добре шлях Демона, як незалежного тіла, вкладається в обчислювальну геодету — як у часі, так і в просторі.

— Але випадок під Торжком випадає з цього обчислення, — нагадав я.

— Відоме правило: випадкові відхилення підтверджують правило.

— Тому і правомірна пропозиція про втручання чужих, — тихо сказав Басилашвілі, тамуючи позіхи. Скільки діб він уже недосипає. Давненько його лабораторія не працювала з таким навантаженням.

— Ще одне запитання. — Я подумав. — Де і коли очікувати Демона наступного разу?

Суров зітхнув, опустив голову.

— За розрахунками — сьогодні біля Рибінського озера, але гарантій дати не можу. Якщо знову втрутяться чужі…

— Зрозумів. Що ж, дякую, батьку, — з перебільшеною бадьорістю сказав я, — Спіймаємо Демона і запитаємо, чи мав рацію фізик Суров. Я розумію, що ви втомилися, але необхідно виконати ще одну роботу — знайти спосіб візуального спостереження за Демоном. Іншими словами, треба, щоб він став видимим, реальним.

— Що найпростіше! — з похмурою іронією сказав Басилашвілі.

— Спробуємо, — мовив Суров, з подивом глянувши на експерта. — Загалом-то ми вже думали над цим, і над тим, яким чином заекранувати Демона, втримати у пастці. В бункері “Суперхомо” він перебував у “рідному домі” — спеціальному коконі з такими характеристиками, що чорт роги зламає! Ті генератори, яких установили спеціалісти лабораторії, втримати його, звичайно, не могли. Але танцювати треба звідси. Ми спробуємо.

Не вельми я сподівався на успіх фізиків, але спробувати можна. Якби ми могли бачити Демона до його появи чи активізації й мали б засоби для його затримання, проблема Демона не проіснувала б і години.

Батько ходив по кабінету, опустивши голову. Вгледівши мене, зупинився, примруженими очима зміряв з голови до ніг і поволі проказав:

— Виходимо на фінішну пряму. Про справи у Торжку я вже начувся. Тобі знову знадобляться необмежені повноваження?

— Так, батьку. Якщо ти знаєш інший спосіб концентрації зусиль для попередження стихійного лиха — сповісти мені його.

— А ти нічого не знаходиш у словах “необмежені повноваження”? Скажімо, абсолютна влада над людьми…

— Я знаходжу, що тягар цих слів настільки великий, що або підносить людину, або знищує її. Якби я думав про себе…

— Добре, не треба розвивати думку, я міг би тебе і не перевіряти, але особисто я в словах “необмежені повноваження” бачу надзвичайний заряд відповідальності за все живе на Землі. Я тобі потрібен?

— Прийшов просити тебе… — я пошукав у юрмищі непотрібних слів найщиріші й не знайшов. — Дозволь мені прийняти дозу УсилиРа. Він може сьогодні знадобитися.

Батько ледь помітно здригнувся, очі його розширилися, але він тут же оволодів собою. Підійшов до столу, спостерігаючи за рухливими рядками, сів. Мовчав. Мовчав і я. Час відчутно ущільнювався, тік крізь мене у якусь безодню. Вже п’ять років УсилиР — дуже сильний з відомих стимуляторів центральної нервової системи — було заборонено вживати. Негативні його властивості виявлялися не завжди і не у всіх, але й тих поодиноких випадків, що траплялися під час його випробувань, вистачило для накладення мораторію на його виробництво і використання. Але я знав, що в мед-центрі Управління залишилися запаси УсилиРа.

— Я не попереджую про наслідки, — батько підвів голову, і в його очах я вперше спостеріг розгубленість. — Ти впевнений, що це необхідно?

— Майже, — сказав я. — Можливо, і ні. Але я не хочу ризикувати. Я працюватиму координатором операції, і цілком може статися, що доведеться оголошувати “Шторм” по всьому Управлінню.

— Іноді я шкодую, що ти працюєш в Управлінні…

Я зрозумів його без підказки. Батькові було б значно легше, якби я працював у спокійному місці, наприклад, у контррозвідці. Він не так би за мене потерпав.

— Гаразд, я дам розпорядження. Все?

— Так.

— Тоді хай тобі ведеться…

— До побачення, батьку.

Я вийшов, і двері з написом “Директор УАРС” безшумно зачинилися за мною. І почався для мене довгий-предовгий день, що за щільністю подій дорівнював життю…

ГНАТ РОМАШИН (продовження)

З батькового кабінету я одразу ж попрямував до центру оперативного управління і там увімкнув свій “мен-вумен”. З цієї хвилини завдання, що їх здійснювала служба УАРС, відсунулися на другий план, а всі відділи повинні були відпрацьовувати мої