Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

таким схвильованим! Але Войта вже схаменувся. Швиргонувши піжаму, він закричав:

— Одягайся, Стандо! Ми не повинні втрачати жодної секунди.

За кілька хвилин обидва були вдягнені. Марек щось написав на папірці і показав Коуколові.

— Оцей. Їдь до музею!

Старшина зиркнув на папірець і розкрив рота:

— Що? Оцей?

— Так!

— Звідки ти знаєш?

— Пізніше, Стандо, пізніше! Їдь подивись, який він… Ні, до нього не ходи, це я зроблю сам. З'ясуй тільки в управлінні, чи був він на роботі протягом тих двох-трьох критичних днів, коли було вбито Тламіху.

— Але ж це вже, хай йому…

— Ото ж то, — посварився Войта. — Або ти щось наплутав, або сталася помилка. Ага, ще з'ясуй, чи не подав він до бухгалтерії з метою розрахунку отакий чек. — Войта дістав з гаманця дбайливо складений папірець. — І прошу тебе, як узнаєш, негайно повертайся.

— Буде зроблено, — вигукнув старшина, якого Войта виштовхнув за двері.

За чотири хвилини Марек уже їхав у таксі в редакцію до Любоша Гейни. Але Любоша не застав.

— Він приходить о дев'ятій, — поінформувала симпатична секретарка.

«Добре, що машину не відпустив», — подумав Войта, їдучи до Любоша додому.

Відчайдушний дзвінок підняв журналіста.

Напівсонний, він не встиг навіть здивуватися, побачивши приятеля, від якого тільки вчора одержав листівку, де не було жодного слова про приїзд. Любош позіхав. З усього сказаного зрозумів, що він мусить одягтись і кудись їхати робити репортаж. Він підкорився і лише в машині спитав:

— Послухай, Войто, який ще репортаж?

— У музеї, про старі монети.

— Я?

— Ти.

— А хто тобі сказав?

— Ніхто, я сам.

— Що за дурниці, за планом я маю на цьому тижні робити репортаж про утримання телят, — боронився Любош.

Войта схопився за голову.

— Ну, ніби репортаж, я ж тобі вже пояснив!.. Зайдеш до відділу нумізматики, покажеш посвідчення і попросиш проінформувати тебе так, щоб ти зміг зробити репортаж. Але твоїм завданням буде інше. Ти добре придивишся до чоловіка, що там працює, і потім мені детально його опишеш.

— У репортажі?

— Зовнішній вигляд! — зойкнув Марек.

— А-а. Розумію, розумію. Це тобі треба для всяких там ваших…

— Майже так. Ну, ми вже приїхали. Глянь, у цьому ресторанчику я тебе чекатиму. Тільки уважно придивись до того молодика! І не барись, прошу тебе, нема чого там никати півдня!

Любош Гейна зник за дверима музею, а Войта попрямував до ресторану.

Марек замовив каву і з нетерпінням почав дивитися газети. Але примусити себе щось прочитати не міг, навіть коли знайшов у одному номері чималий нарис Любоша Гейни про нові методи будівництва. Взагалі Войта читав усі матеріали свого шкільного товариша, навіть коли тематика їх була дещо нуднувата. Він шкодував, що не призначив зустрічі у парку, де можна було ходити, рухатися, наспівувати. Але до чого ж повільно тягнеться час!

Раптом Войті спало на думку, що… Це була така розпачлива думка, що в нього аж мороз сипонув по спині.

«Що коли… коли Любош прийде і скаже, що чоловік, якого зранку він вважає «своїм», — лисий обрезклий чоловічок з черевцем! Або ставний сивоголовий років за п'ятдесят? Що тоді?

Ні, тоді я збожеволію! Число, це загадкове число, невже зрадить?.. Та хіба взагалі таке можливо?! Невже це містичний випадок?

І де подівся Любош? Він уже знає… До чого повільно тягнеться час… Нарешті…»

На порозі з'явився Любош, підійшов і сів до столу:

— Послухай, — почав журналіст, — мене це дивує! І взагалі з твого боку непорядно отак людину…

— Розказуй, друже! — шепнув Войта.

Любош побачив, як тремтять руки його товариша.

— Ну, гаразд, — пробурчав він. — У відділенні старих крейцарів працюють дві жінки і один чоловік. Одна з них молоденька, брюнетка…

— Прізвище цього чоловіка? — Войта підсунув йому папірець, на якому написано було одне слово.

— Правильно. Друга…

— Який він?

— Цей молодик? Нічого собі. Високий, худорлявий, спортивного типу. Блондинистий, на носі окуляри, такі, знаєш, модерні. Наче студент Оксфордського університету або, скажімо, шведський бігун… Що тобі? — спитав він занепокоєно.

Войта сидів, обхопивши голову руками, його плечі помітно здригалися.

Та ось він підвів голову, і Любош побачив усміхнені очі.

— Нічого, — промовив Войта запинаючись, — нічого!

— Чого ти смієшся, хотів би я знати?

— Не звертай на мене уваги, це легенький шок. Я трохи не збожеволів од радості, чоловіче! Ех, друже, за це треба випити! Дайте нам, будь ласка, горілки!

— Що це ти вигадав? — захищався репортер. — Натщесерце я не можу.

— Мовчи, мовчи, сьогодні мусиш! Р-раз, готово! — Відірвавши чарку від рота, Войта схопився. — Ох, чорт забирай, трохи не забув, мені ж треба іще дещо зробити! Будь здоров, друже, дякую тобі!

— Почекай, — хвилювався наполоханий Любош.

— Я забіжу до тебе, забіжу, — гукнув Войта і вискочив на вулицю. Коли журналіст, допивши чарку, шукав по кишенях гроші, Войта мчав у напрямку Вршовиць.

Марек уважно оглянув Доброславову вулицю і тильну частину будинку, що височів навпроти вікон Едуарда Коржана. Потім ще раз подивився фасад.

— «Вулиця Корецького, дев'ять… Гм. Всередині ми вже були, і це нам нічого не дало. Отже, треба обрати інший шлях», — подумав Войта.

Цей інший шлях безпомилково привів його до районного відділення міліції.

У прийомній сидів худорлявий старший сержант і самовіддано цокав щось на друкарській машинці. Войта пояснив мету свого візиту.

— Як ви гадаєте, можна це з'ясувати? — запитав він.

Старший сержант замислився.

— В дев'ятому номері по вулиці Корецького живе товаришка Маковцова, — сказав він, поміркувавши. — Це надійна