Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

пам’ятали, як сиділи дітьми, тож вилізли посидіти на ньому й перевести подих.

– Це ж твій дід уперше нас сюди привів, правда? – засапано спитав Ієн. – Багато років тому. Ми були ще зовсім малі.

Піт кивнув.

– У тебе був день народження чи щось таке?

– Ага.

Ієн туманно пригадував, як старий допомагав йому видертися на каменя, кажучи йому щось заохочувальне мовою, якої він не розумів, а тоді повторюючи це англійською. Отуди. А тепер осюди. Добре. Добре. Класний він дідуган. А тепер його крамницею рискають кавалеристи. Ставлять питання.

– Як у нього справи? Ну, знаєш, з усією цією ситуацією.

– Нормально. Хвилюється.

– За Джима?

– За все, чувак. За все.

Під ними на валуні скакали двійко ворон і кричали одна на одну. До них приєдналася третя й додала свою думку, а тоді четверта. Ворони стояли і якусь мить сварилися, а тоді, різко, наче дійшовши згоди, знялися й полетіли геть.

Ієн поклав долоні плиском на камінь і трохи піднявся, сідаючи так, щоб спині було зручніше. Камінь був теплий від сонця, а його жорстка закруглена поверхня на дотик скидалася на шкіру якогось древнього звіра.

– Як думаєш, скільки цим скелям років? – запитав він задумливо.

– Вони тут цілу вічність, – відповів Піт. – Це одні з найстаріших скель у світі.

– Серйозно? – Ієн із цікавістю на нього глянув.

Піт кивнув.

– Деякі шматки Щита налічують три мільярди років.

– Три мільярди?

– Чувак, це скеля найвищої якості. Колись вона була гірським кряжем. Заввишки як Скелясті гори. А тоді опинилася під водою… а тоді на ній утворилися льодовики. – Він схвально погладив каменюку рукою. – І досі на місці.

Вони пішли далі. Камені стали крутіші, й іноді їм доводилося шукати, за що вхопитися, й підтягуватися на руках. Аж тут вони вилізли на гребінь скелі й виявили, що стоять на вершечку, а під ними внизу простягається озеро, виблискуючи на сонці.

– Ого! – сказав Ієн. – Я й забув, який фантастичний звідси вид.

Сонце, яке грало на поверхні води, було таке яскраве, що йому довелося затулити очі долонею, щоб глянути на озеро. Берегова лінія вдалині скидалася на мереживо – сотні заток, річок та острівців відгалужувалися від широкого плеса самого озера й зникали в диких хащах.

– Що це там, на краю скелі? – запитав Піт.

– Де?

– У повітрі щось є.

Вони все ще стояли футів за тридцять від краю, але тепер, придивившись, Ієн побачив, що повітря наче танцювало, майже як марево, але не зовсім. Спочатку він подумав, що то гра світла, але, підійшовши ближче, побачив, що Піт мав слушність – у повітрі щось було. Власне, багато чого. Тисячі якихось істот.

– Чорт забирай! – вигукнув Піт. – Це бабки!

Завіса бабок висіла в повітрі на самому краю скелі, сотні й сотні бабок, наче маленька армія крихітних гелікоптерів, майже непорушно, хіба трохи хитаючись, щоб утримати свою позицію на висхідному потоці повітря з озера. Всі вони були повернуті передом до скелі, наче летіли кудись і наткнулися на скляну стіну.

– Якого біса вони роблять? – сказав Ієн, підходячи так близько до краю скелі, як міг наважитися. Внизу, за триста футів, хвилі пінилися біля її підніжжя.

– Хтозна.

– Ти вже бачив, щоб вони так робили?

– Нє.

Піт сидів, схрестивши ноги, на краю скелі, лицем до лиця з бабками. Він дивився на них, а вони дивилися на нього. Людина й комаха, подумав Ієн, широко всміхаючись від цього видовища. Людина й комаха, очі в очі, на краю найстарішої скелі у світі. Він сів поруч Піта, обачно підсунувшись до краю, й зосередився на одній окремій бабці. Вони висіли в повітрі досить близько одна до одної, на відстані щонайбільше чотири чи п’ять дюймів в усіх напрямках, але утримували свої позиції так добре, що було легко вибрати тільки одну з них. Вона була менш ніж за три фути від Ієна – він міг торкнутися до неї, якби перехилився через край – але, здавалося, його присутність зовсім її не зачіпала. Вони дивилися одне на одного, обоє однаково здивовані.

– А скільки бабкам років? – нарешті запитав Ієн. – Ти ж у нас такий знавець.

– Ти маєш на увазі цим конкретним?

– Ні, взагалі. Коли полетіла перша бабка?

– Десь дві чи три сотні мільйонів років тому.

– Це не дуже задовільна відповідь – плюс-мінус сто мільйонів років. А точніше не скажеш?

– Двісті сімдесят шість мільйонів, триста десять тисяч чотириста двадцять два роки тому, чотирнадцятого грудня.

– Дякую.

– Завжди радий, – мовив Піт. – Якщо треба буде дізнатися якусь дрібницю, просто запитай.

Вони сиділи в тиші, або ж майже в тиші; якщо прислухатися, можна було розчути легесеньке бриніння тисяч крил. За бабками сонце повільно сідало, кидаючи косі промені світла на озеро, і з обох боків, усе, скільки сягало око, повільно зникало, перетворюючись на туман.

Ніколи цього не забуду, навіть якщо доживу до ста років, подумав Ієн.

*

Вони прийшли на Лоу-даун, коли вже опустилася темрява. Більшість інших уже була там, розпалювала вогнище. Кеті прийшла теж, оточена групкою дівчат, які окидали Ієна злими очима. Він старався на них не дивитися.

Хтось розклав кілька старих ковдр на піску за кілька футів від вогнища, тож Ієн сів, вглядаючись у полум’я. Він почувався дивно, якось віддалено й відособлено. Одна частина його свідомості все ще залишалася на скелі, а інша була надто втомлена для вечірки й веселощів. Він намагався привести себе до тями – ця зустріч, напевно, буде їхньою останньою перед тим, як вони всі розійдуться своїми шляхами – але й інші теж не здавалися особливо налаштованими. Хтось дав йому колу, ще хтось простягнув величезну пачку чіпсів; він узяв жменю й повільно їх з’їв. Люди стояли в тіні на краю світла від вогнища. Інші підійшли до води. Піт теж там був, дивився на озеро. Може, він теж іще нагорі, з бабками. Або спілкується зі своєю міфічною рибою. Або думає, чим саме займаються кавалеристи в його резервації і як там його дід.

Ставало холодно. Вогнище згасло достатньо, щоб на ньому можна було готувати гамбургери й хотдоги, які принесли інші, тож вони цим і зайнялися, а тоді підкинули ще дров у вогонь і скупчилися навколо нього. Дехто захопився пестощами, але нічого серйозного не відбувалося. Хтось спробував завести пісню, але вона майже відразу стихла, тож вони сиділи переважно мовчки, наче гурт печерних людей, і вглядалися в полум’я.

Раніше вони домовлялися гуляти всю ніч, разом привітати сонце, але в процесі люди почали потроху розходитися десь о першій ночі. Прощання були