Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

йому дам аудієнції. Треба до ворожки з'їздити. Копійки кажуть бере, а з таких-от, як я, то і на дурня, щоб, чого доброго, не посадили ламати на Донецьку сіль. Закон завжди знайдеться.

Ліліт підкотила на авто. Іван крокує маршем переможця Солом'янською, підставляючи обличчя під усмішки, під вигуки. На ньому дорогого крою шкіряна куртка. Здається, вона належала якомусь арі, ну, то вона йому вже непотрібна. Потім він ловить поглядом вродливу, ну, не те щоб вродливу, а чарівну жінку. Пальто роздимає вітер, сукня, що просвічується сонцем, вимальовує довгі ноги велосипедистки. Іззаду вона краща. Напевне, краща вона таки іззаду. Вітер роздував її волосся, що переливалося від мідного до кольору охри, потрапляючи під сонце. По ході вона попадала на страпаті калюжі сонячної піни. Яшмові, як у комишового кота, очі. Вігтяки сонця лягали на чітко окреслені скули, повний, соковитий рот. Вона вийшла з авто в зеленому шалику через плече: йорзання, обдуті вітрами, мармуровою площиною, в короткій соболиній шубці, що висвічувало сонце, викреслюючи тонкими лініями ноги, гарні, точені ноги. Підійти, — гонча. Іван йшов повагом, щиро скаблячи зуби. Він герой, навіть не герой, він щось більше, аби ви тільки знали, щоб більше знали, суки. Ходять і нічого не бояться. Потонули у пивному багновинні. А вона насправді, ця дівуля, гарна. І ця пещена стервоза розуміє, що подобається чоловікам. Вони ловлять погляди один одного, миттєвість дивляться, мов захололі, прикипаючи очима, як давні знайомі. Потім Ліліт труснула головою, кинула крило волосся, кільцями, мідними воланами, ліворуч. І подалася до супермаркету. Гарні ноги, але плебейські. Мама вдома, вона моралістка. Мимохіть, нашвидку їй в чоловічій вбиральні прищава пацанва ставить пістона, — сопе носом Іван. Через кілька хвилин вона повертається, сідає на зупинці п'ятого трамвая і курить важкими, глибокими затяжками. Як сравжній чоловік. Вона скосила ока на Івана Білозуба, подумала: «Дивний чоловік. Видно, розумний… Чимось подібний на… на… Ракшу…» Тільки цей чоловік випромінював тепло і привітність. При грошах; хіба головне, що при грошах. Ракша тобі злидень, злидень і палець об палець не ударить, а никається десь аудієнціями. Останнє її насторожило. Ні, таки не на Ракшу подібний, а щось спільне, щось пов'язане з цим чоловіком. Курить, сидить на лавці. Іван безцеремонно розглядає пухленькі ноги, спортивну статуру. Ліліт допалює цигарку, теж проходить між скляними будочками, щоб бува не втратити з поля зоря незнайомця. Іван підозрює, щось з усього, неприємне. Тут, благо, з'являється сивий, в шапочці «півник» сивоволосий філософ, мудрець, мандрівна блоха по чужих душах. Він частенько обридав на Хрещатику, — ходив босий і кричав: «Кайтеся! Кайтеся! Вже сокира занесена…» Вони розбалакалися — Іван та філософ з довгим сивим волоссям. Упівуха, попріч свідомості та волі, вона слухала ту балаканину.

— Все прекрасне закінчується потворно… — почав був філософ, як його перебив Іван Білозуб:

— А хто дав означення прекрасного чи потворного? А покажи мені… Хто сказав, що мертвий — це погано? На то він і мертвий, щоб навік утішитися. Мертвому немає сорому ані болю, ані страху… кошмарних снів…

— Це тут чоловіче… А там… За межею нашого життя…

Білозуб блиснув очиськами, пустив гуляти кварцеві брижі:

— Дурня. Там така сама ієрархія. Я був там… — зашепотів з благоговінням: — Я вів бесіду з самим… — Іван піднімає вказівного пальця, погляд скляніє.

— Ну, вибачайте, що порушив вашу прогулянку. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми. А ви дуже цікавий тип. Навіть… Навіть якось не по-людськи, а щось воно є у вас, в утробі… Так… Щось небуденне є… Ну… Перепрошую…

Ліліт запалює цигарку від свого недопалка. Глибоко затягується. Голубий дим кільцями висить у нерухомому повітрі. Сонце вікнами. Вона слухає, намагаючись згадати, де вона бачила це обличчя. Вона думає, що він нічого, душечка. Голосно відкашлюється. Мов ненароком, вона ловить його погляд. Ми завжди жалкуємо за тим, чого немає. Але краще вже з Ракшою. Незнайомець в шкірянці спостерігає за нею уважно, з легкою, як пух, посмішкою на губах: вона гарна, ця пещена курва. І не гляне в його бік. У мене шкірянка, я сильний мужчина. Гарна жінка: а скільки там у її лохматці стафілококів, трихомонази? Напевне, нічого. Пусто… Я сильний мужчина: здоровий спосіб життя, майже римський, що тіло береже: поранні крижаний душ, ніяких вітамінів та стимуляторів; гантелі, швидка хода, а повз тебе шмигають авта, з людьми, з «крутими». Але тут його бере переляк. Такий, як там, несподіваний, з ментами на Солом'янці.

— У вас немає чим підкурити? — запитує Іван Білозуб.

— Це такий спосіб знайомства? — кокетливо димлячи, підсовує запальничку.

— Можна й так…

Ліліт простягає руку, випещену, з довгими музикальними пальцями.

— А що далі?

Іван потягнув візитівку. З номером телефону, з фірмою. Чин чином все.

— Потелефонуйте.

Ліліт взяла. Усміхнулая щиро, вже без страху говорить «па» і йде. Неспокій знову прихопив її, стягнув горлянку. Вона сідає в авто і мчить на повній швидкості. Першить в горлянці. Замуркав мобільник. Говорив Ракша: «Де ти пропала… Куди тебе понесло… Ані привіту… Ані записки…» — «Я що, твоя власність…» Але якого тільки хріна і справді її понесло сюди. Спалах в голові, наче вибух: «Ракша… Я бачила цього чоловіка…» — «Якого в біса чоловіка… Тисячі людей бачать одне одного… І нічого… Продовжують спати, помирати. Кого ти бачила?» — «Того, що ти шукаєш… Він лишив мені візитівку…» — «Прізвище…» — «Зараз… Зараз… Зачекай…» Вона веде авто однією рукою, іншою порпається. Не втримує, — білими, брунатними червоними пластівцями візитівки розлітаються по салону авто. «Ракша, зачекай, візитівки розсипалися… Ну, той, у тебе на фотокартці висить…» — «То малюнок…» — «Яка різниця…» — «Велика… Прізвище… Прізвище!» Авто кринить і з усього розгону влітає у вітрину. Скло різноколірним каскадом розлітається повсібіч: червоне, синє, зелене, фіолетове. Ліліт відкидає на заднє сидіння. В мобілку хрипить навіжено Ракша. Трубку виймає з теплої руки чоловік, що першим підіспів на допомогу. Ракша горлопанить: «Ліліт! Ліліт!» Відповідає незнайомець: «Ваша Ліліт розбилася… Думаю, що жива…» — «Де це?!» Незнайомець називає адресу. Летить «швидка». «Швидка» прибуває разом з Ракшою. Вайлуваті, з оголілими фізіями санітари. Кислий запах непідмитої проміжності. Грибний запах сирого м'яса. Ліліт несуть до реанімаційної машини. Вона встигає тільки прохрипіти: «Підбери візитівки. Там його адреса…» Двері «швидкої» зачинилися, глухо ударивши повітря, як крилами. Ракша поспіхом збирає заляпані кров'ю візитівки. Основне, та, яка йому потрібна. Народ незадоволено мовчить. Ракша навіть не запитав, куди її везуть. Всьому приходить кінець. Випадків не буває. Ракша, затиснувши пучком скривавлені візитівки, біг мов шалоплений до свого колишнього патрона