Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

15

Міхаель із посмішкою погрожує з освітленої вікнини, де він плаває колами потойбіч панорамного скла. Світ його добре обладнаний, Міхаель володіє мистецтвом керування, і себе, молодого й убезпеченого від знегод щонайменше на три найближчі роки життя, він обличковує світлою захисною плиткою. Дверей він не відчинить нізащо. Двоє людей, галасуючи, опускаються на його поріг, де зазвичай зупиняються сонячні колони друзів. До Міхаеля не добратися. Жінка б’є у двері, тарабанить кулаками. Те, що між ними було, здається, зовсім і не мало місця. Він стільки їй усього говорив і всього з нею робив, і все марно! Люди ніколи не лізуть за словом у кишеню, а більше нічого в них там і нема. Потихеньку починає падати сніг. Цього ще бракувало. Студент, укритий милим волокнистим тиньком одягу, стоїть біля вікна й дивиться. Чарів цю ніч він уже позбавив. Хлопцеві належить кілька лижних підйомників, його завжди тягне нагору і ген-ген.

З тихим передзвоном рухається він пасмами цієї країни, обліплений фірмовими нашивками, на які він навіть сідає. Він ніколи не залишається сам-один і ніколи не поводиться тихо, і швидке сонце знову світитиме для нього. Народжується тихий крик. На узлісся вивалює хмара звірини, і цей середній член молодої череди тихо стоїть тут, бездумний у своїй ясності і яскравості, що приманює інших комах. Міхаель стоїть тут, заряджений дружніми почуттями, стоїть під струмом. Він удома, і він зберігає себе. Жінка ридає біля його дверей, серце в неї дико колотиться. Вона ображена у своїх почуттях, оскільки знову вони приречені на понаднормову роботу, й крім того, на свіжому повітрі, при цій температурі, їхні струни звучать не надто тонко. Майже одночасно в жінці, перевантаженій алкоголем, уривається кровообіг, і вона, мов мішок, валиться під двері. Вона наче купка гною на замерзлій грядці. Удень підйомники рухаються паралельним курсом, аби забезпечити доступ на природу, люди без любові зустрічаються й зіштовхуються одне з одним. Жінці ніколи не доведеться відчути себе як удома на цій землі. І треба ж було, щоб якась дещиця людських устремлінь і людського настрою пірнула в кущі, який скандал.

Спортсмени й спортсменки вдень пересувалися перетятою місцевістю, та наразі, коли вони могли б прислужитися, не видно ані душі, щоб урятувати жінку від нападу на саму себе, зігріти їй душу й підставити плече. Зазвичай директор у своїй фірмі піклується про регулювання фінансових потоків, у спрямлене русло яких він скеровує й самого себе разом зі своїм органом, відводячи із широкого русла свій повноводний струмочок. Він дбає про те, щоб потік збігав так, як хочеться йому, директорові, збігав йому на втіху. Подружню пару накривають тіні будинків, дерев і ночі. Ґерті гамселить у байдужі двері, зісковзуючи по них долілиць. Вона копає двері ногами. Студент вартий будь-яких її зусиль, хоча він нічого ще не зробив. Він посміхається й не рушить з місця, адже, зрештою, тут Герман, її чоловік, і до нього Міхаель уподібнитися не хоче. Чоловік спрямовує погляд угору, туди, де до нього не звикли. Погляди чоловіків зустрічаються на півдорозі, вони обидва за кермом. Майже за секунду вони відчувають, як їхні тіла опинаються смерті. Міхаель ледь помітно (схиляючись хіба на кілька градусів) кланяється, вітаючись. Обоє вони вже чули, як дзюрчить ущелина Ґерті, спасибі, досить! Йому нема чого більше гребти руками, аби пропелер хоті, що змушує гуляти вітер у голові, виводив його з рівноваги на кілька примхливих сантиметрів. Щонайменше одному з них більше не хочеться знімати дорогий одяг із насиджених місць заради бажань і на наполегливу вимогу цієї жінки. Парубок запалює сигарету, бо одного разу йому вже вручили вогонь, прикувавши до лижного схилу, де він стоїть і чує, як шелестять крилами хижі птахи гір. Вони хочуть позбавити його останнього вогника з газової запальнички, щоб віднести це полум’я людям унизу, там, під ним, людям, які відчувають куди тіснішу злуку з Богом, аніж він. Вогонь у селі йому по цимбалах, він аж ніяк не зобов’язаний нести його туди. Ґерті вирвалася назовні з тяги свого вогнища, де так мило потріскують поліна. Але тепер досить, і їй, самоцвіту з директорського будинку, доведеться віддати себе до рук ювеліра! Допитливо дивлячись на неї, директор обіймає її за талію й тягне за собою по нічній долівці, вкритій інеєм. Вона б’є копитами й упирається — тут будь-кому терпець увірветься! На ній досі шовкова сукня, надягнута вранці, сукня, в якій зароджувалися надії, і на Ґерті вона сидить як улита, на вигляд красива й спереду, і ззаду, хоча день, засипаний снігом, уже помітно добігає кінця. В одну мить студент втратив роль дародавця, і він ніколи більше не стане таким. Він визирає з вікна, прикриваючи очі долонею, але світла ще досить, щоб оточити парочку блиском пишноти. Він не завжди відмовляється від того, що знає. Зрештою, він спробував зухвало пропарадувати її луками, роздражнити звірів, вдихнути на повні груди й потім видихнути використане повітря на лижну трасу. Втім, його сяйво не сягає далечі краєвиду, проте він може правити за чудові рамці для цього святого сімейства й відкрити на нього прекрасний огляд, вартий видової листівки. Міхаель прикриває очі долонею, щоб погляд його звик до темряви. Природа не добра, вона жорстока й дика, і люди рятуються від її порожнечі, втікаючи одне в одного, туди, де завжди вже хтось перебуває. Можливо, Міхаель подасться пропустити ковток-другий з директором, що своїм власним ідіотським пензлем хоче завершити картину, яку почав Міхаель! Під соснами слова зайві. Відкиньмо їх геть!

Тиша підмітає вулиці, і Бог переісточує мешканців цих країв, атож, дехто з них ще працює, дехто ходить коло своїх меблів і помешкань, невпинно щось майструючи, інші трудяться над своїми нинішніми партнерами, що не мають постійного місцеперебування. Доводиться пріти, дістаючи раз у раз нових партнерів (негайно йдуть униз за водою), щоб забезпечити виконання вічної обіцянки природи — дати роботу й житло. Нарешті вони отаборяться! І в такий спосіб вони міцно тримають того, кого їм пообіцяла природа: помилка природи, у результаті якої народилися люди, ну а людські помилки зруйнували ліс, із якого вони живуть. Природа обіцяла ще дещо: право на працю, згідно з яким кожен житель, який пристав до спілки зі своїм роботодавцем, може бути врятований Богом за допомогою смерті. Бачте, тепер і я помилилася на слові. Адже й господарі країни не знають, як розв’язати цю дилему. Роботи дедалі