Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

дзеркалом у вбиральні й зачекала, доки з очей зійде червонуватість.

Коли інші запитали, що сталося, вона відповіла, що взагалі нічого не було.

Роздiл 14

Війну принесла вода.

Жинь прокинулася від криків біля казарм. У паніці натягла форму, наосліп намагаючись всунути праву ногу в лівий черевик, аж доки не здалася й не побігла до дверей босоніж, стискаючи в руці тризуб.

Зовні напіводягнені солдати кудись бігли, зіштовхувались у збентеженій активності, а командири викрикували суперечливі накази. Але ніхто не націлював зброї, у повітрі не літали ракети, Жинь не чула звуків гарматного вогню.

Нарешті вона помітила, що більшість загонів бігли до лінії узбережжя. Вона побігла за ними. Спершу вона не зрозуміла, що бачить. На воді виднілися білі плями, немовби велетень здмухнув на водне плесо цвіт кульбаби. А потім вона добігла до краю причалу і зблизька роздивилася срібні півмісяці, що гойдалися майже на поверхні. Тими білими плямами були роздуті черевця риб.

І не тільки риб. Коли вона стала навколішки біля води, то побачила роздуті, знебарвлені трупи жаб, саламандр і диких голубів. Щось убило все живе у воді.

Певно, отрута. Більше ніщо не вбиває стількох тварин так швидко. А це означало, що отрута точно у воді, а всі канали в Арлоні взаємопов’язані — тобто, цілком можливо, джерело питної води в Арлоні тепер зіпсоване.

Але нащо комусь із провінції Дракона труїти воду? Якийсь час Жинь просто отупіло стояла, розмірковуючи, припускаючи, що, певно, це був хтось ізсередини провінції. Вона не хотіла думати про альтернативний варіант, бо це означало, що отрута прийшла річкою згори, бо тоді це…

— Жинь! Чорт… Жинь!

Жамса смикнув її за руку:

— Ходи щось покажу.

Вона побігла за ним до кінця причалу, де Цике згуртувалися навколо темної маси на дошках. Велика рибина? Купа ганчір’я? Ні, людина, тепер вона бачила, але постать заледве була людською.

Істота простягнула до неї бліду, кістляву руку.

— Алтаню…

Жинь забракло повітря.

— Аратша?!

Вона ніколи не бачила його в людській подобі. Він був змарнілим чоловіком, із голови до п’ят укритим рачками, що впилися в блакитно-білу шкіру. На нижній половині обличчя виднілася ріденька борідка, так обліплена морськими черв’яками і дрібною рибою, що важко було вирізнити в ньому людські риси.

Жинь спробувала підлізти під нього руками, щоб допомогти підвестися, але від її доторку частини його плоті почали відпадати. Грудки мушель, кістки, а потім щось хрустке й порошкоподібне, що розсипалося в її руках. Вона намагалася не відштовхнути його від огиди.

— Можеш говорити?

Аратша видав здавлений шум. Спершу вона подумала, що він похлинувся власною слиною, але потім із кутика його рота потекла піниста рідина кольору кислого молока.

— Алтаню, — повторив він.

— Я не Алтань, — Жинь потяглася до долоні Аратші.

Чи могла вона щось зробити? Здавалося, мусила щось зробити. Щось заспокійливе. Щось, що зробив би командир.

Але Аратша немовби цього й не помітив. Його шкіра за лічені секунди стала з синюватої страхітливо фіолетовою. Вона бачила, як під нею пульсували вени, мулисті, чорнильно-чорні.

— О-ох, Алтаню, — сказав Аратша. — Я мав тобі сказати.

Від нього пахло солоною водою і гниллю. Жинь нудило.

— Що? — прошепотіла вона.

Він примружився і глянув на неї молочними очима. Вони були плівчасті, як у риби на базарі, химерно розфокусовані, і дивилися в різні боки, немовби він так довго пробув у воді, що тепер не знав, як поводитися на суші.

Він ледь чутно щось пробурмотів, щось надто тихе і спотворене, щоб це можна було зрозуміти. Жинь здалося, що вона почула шепіт, щось схоже на «страждання». А потім Аратша розсипався в її руках, його плоть забулькотіла водою, аж доки від нього не лишилися тільки пісок, мушлі й перлове намисто.

— От же хрінь, — сказав Жамса. — Це жахливо.

— Заткнися, — сказав Бадзі.

Суні голосно застогнав і накрив голову руками. Ніхто його не втішав.

Жинь оніміло дивилася на намисто.

«Треба його поховати», — подумала вона. Це було б правильно, так?

Чи повинна вона горювати? Жинь не відчувала скорботи. Вона все чекала чогось, але цього так і не сталося й уже не станеться. Це не була гостра втрата, це було анітрохи не схоже на те відчуття, від якого вона впала в оціпеніння після смерті Алтаня. Аратшу вона заледве знала і просто віддавала йому накази, а він корився, не ставлячи запитань, відданий Цике аж до смерті.

Ні, їй було недобре від того, що вона почувалася розчарованою, роздратованою, бо Аратші не стало й тепер у них не було шамана, здатного контролювати річку. Він завжди був для неї лише надзвичайно помічною шаховою фігурою, а тепер вона не могла його використовувати.

— Що коїться? — запитав Неджа, відсапуючись. Він тільки-но прибіг.

Жинь підвелася і струсила пісок із долонь.

— Ми втратили солдата.

Помітно спантеличений, Неджа глянув на безлад на причалі.

— Кого?

— Одного з Цике. Аратшу. Він завжди був у воді. Те, що отруїло рибу, вочевидь, ударило й по ньому.

— Бляха, — сказав Неджа. — Ціллю був він?

— Сумніваюся, — повільно протягнула вона. — Забагато клопоту як для одного шамана.

Усе це не могло бути заради одного солдата. Мертва риба заповнила всю гавань. Той, хто отруїв Аратшу, мав намір отруїти всю річку.

Ціллю були не Цике, а провінція Дракона.

Бо так, Су Дадзі збожеволіла. Дадзі запросила Федерацію на їхню територію, щоб утриматися на троні. Вона легко отруїла б південні провінції, з готовністю прирекла б мільйони на голод, щоб зберегти решту Імперії недоторканною.

— Скільки загонів? — наполегливо запитав Вейсжа.

Усі зібралися в кабінеті — капітан Ежидень, Воєначальники, призахідники й усі доступні офіцери різних рангів. Благопристойність не мала значення. У кімнаті стояв страшенний шум. Усі говорили разом.

— Ми не рахували людей, які не потрапили до лікарні…

— Отрута у водоносному шарі?

— Ми закрили рибні базари…

Вейсжа перекричав шум.

— Скільки?

— Майже всю першу бригаду госпіталізували, — сказав один з лікарів. — Отрута призначена для живої природи. На людей вона діє слабше.

— Це смертельно?

— Ми так не думаємо. Сподіваємося за декілька днів побачити повністю видужалих.

— Дадзі збожеволіла? — запитав генерал Ху. — Це ж самогубство. Це вплине не лише на нас, а й уб’є все, чого торкається Мужвей.

— Півночі байдуже, — сказав Вейсжа. — Вони вище за течією.

— Але це означає, що їм не обійтися без постійного джерела отрути, — сказав Ежидень. — Вони мали б щоденно вливати в річку речовину. Або це відбувалося неподалік Осіннього палацу, або ж вони підставили своїх союзників.

— Провінція Зайця? — запропонував Неджа.

— Неможливо, — озвався Дзіньджа. — У них жалюгідна армія, вони заледве можуть оборонятися. І ніколи б не вдарили першими.

— Якщо вони жалюгідні, то зробили б усе, що їм сказала б Дадзі.

— А ми впевнені, що це Дадзі? — запитав Такха.

— А хто ж іще? — наполегливо поцікавився Цолінь. Він повернувся до Вейсжі. — Це відповідь на твою блокаду. Дадзі ослаблює тебе перед тим, як завдати удару. Я не чекав би тут, щоб побачити, що вона зробить далі.

Дзіньджа грюкнув кулаком по столі.

— Я ж казав, ми мали відплисти ще декілька тижнів тому.

— З якими військами? — холодно запитав