Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Щоки в Дзіньджі стали яскраво червоними. Але Вейсжа не дивився на сина. Жинь усвідомила, що його коментар призначався генералу Тарквету.

Призахідники мовчки спостерігали за всім із задньої частини кімнати, з байдужими виразами на обличчях, схрестивши руки на грудях і стиснувши вуста, немовби вчителі, які приглядають за класом неконтрольованих учнів. Сестра Петра частенько записувала щось у блокноті, який повсюди носила з собою, її вуста були вигнуті в легкій посмішці. Жинь хотілося її вдарити.

— Це нейтралізує нашу блокаду, — сказав Цолінь. — Ми вже не можемо чекати.

— Але вода поступово впадає в море, — сказала Леді Сайкхажа. — В одну річку двічі не ввійдеш. Це лише питання кількох днів, коли отруйна речовина вимиється з бухти Омонод і в нас усе буде гаразд, — вона благально глянула на присутніх, шукаючи підтримки. — Хіба ж ні?

— Але йдеться не лише про рибу, — голос Кітая був натягнутим шепотом. Він повторив, і цього разу в кімнаті запала мовчанка. — Йдеться не лише про рибу. А про всю країну. Мужвей живить притоки до всіх великих регіонів півдня. Ми говоримо про всі сільськогосподарські зрошувальні канали. Рисові поля. Туди вода надходитиме й надалі, лишатиметься там, затримуватиметься. Ми говоримо про величезну аграрну катастрофу.

— Але ж є зерносховища, — сказала Леді Сайкхажа. — Кожна провінція має запас зерна на неврожайні роки, правильно? Ми можемо реквізувати їх.

— І що лишиться їсти півдню? — заперечив Кітай. — Ви змусите південь віддати вам запаси зерна й почнете виснажувати союзників. У нас немає їжі, у нас немає навіть води…

— Воду ми маємо, — сказала Сайкхажа. — Ми перевірили водоносні шари, вони незаймані. Джерела нормальні.

— Добре, — сказав Кітай. — Тоді ви просто помрете з голоду.

— А як щодо них? — Чажовк показав пальцем у напрямку Тарквета. — Вони не можуть надіслати нам допомогу продовольством?

Тарквет підняв брову й вичікувально глянув на Вейсжу.

Вейсжа зітхнув.

— Консорціум не робитиме інвестицій, доки не впевниться в наших шансах на перемогу.

Запала мовчанка. Уся рада глянула на генерала Тарквета. Воєначальники напустили на обличчя вирази відчаю, страждання, благальної надії. Сестра Петра продовжувала щось писати в блокноті.

Тишу порушив Неджа. Він говорив зваженою призахідницькою без акценту.

— Пане, мільйони людей загинуть.

Тарквет знизав плечима.

— Тоді, може, вам краще починати наступ?

Хитрість Імператриці справила ефект підпаленого мурашника. Арлон вибухнув шаленою активністю, нарешті запустивши бойові плани, які чекали багато місяців.

Війна за ідеологію раптом перетворилася на війну за ресурси. Тепер вичікувати капітуляції Імперії було неможливо, тож південні Воєначальники не мали вибору, окрім як віддати свої війська для походу Вейсжі на північ.

Віддані накази надходили генералам, а потім просочувалися через командирів до лідерів загонів і солдатів. За лічені хвилини Жинь отримала наказ звітувати чотирнадцятій бригаді на «Ластівці», яка через дві години відпливала від третього хвилеріза.

— Добре, ти в першому флоті, — сказав Неджа. — Зі мною.

— Приємний день, — вона запхнула зміну форми в сумку й перекинула через плече.

Неджа потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся.

— Видаєшся живою, маленький солдате. Нарешті ти отримала бажане.

Дорогою до хвилеріза вони обминали круговерть возів із коноп­лями, джутом, вапном для конопачення, танговою олією й вітрильним полотном. Усе місто пахло і звучало як верф, воно звідусіль відлунювало з однаковим тьмяним низьким стогоном, шумом десятків величезних кораблів, які знімалися з якорів і в яких починали обертатися гребні колеса.

— Рухайтеся! — віз, яким керували призахідницькі солдати, заледве не врізався в них. Неджа відтягнув Жинь убік.

— Придурки, — пробурмотів він.

Жинь провела призахідників поглядом до військових кораблів.

— Гадаю, ми нарешті побачимо золоті війська Тарквета в дії.

— Насправді ні. Тарквет бере тільки основний загін. Решта лишаються в Арлоні.

— Тоді нащо вони взагалі їдуть?

— Бо вони тут для того, щоб спостерігати. Вони хочуть знати, чи здатні ми наблизитися до перемоги в цій війні. І якщо так, то чи здатні ефективно керувати цією країною. Минулого вечора Тарквет белькотів батькові щось про етапи людської еволюції, але гадаю, насправді вони просто хочуть побачити, чи варті ми таких клопотів. Про кожне рішення Дзіньджі доповідатимуть Тарквету. Усе, що Тарквет побачить, надходитиме Консорціуму. А Консорціум вирішить, коли дати нам кораблі.

— Без них ми не зможемо взяти цю Імперію, а вони не допоможуть нам, доки не візьмемо Імперію. — Жинь скривилася. — То це такі умови?

— Не зовсім. Вони втрутяться до закінчення війни, впевнившись, що це безпрограшний варіант. Вони хочуть схилити шальки терезів, але спершу ми маємо довести, що здатні потягнути власну вагу.

— То це просто ще один паскудний тест? — сказала Жинь.

Неджа зітхнув.

— Більшою чи меншою мірою так.

«Чиста зарозумілість», — подумалося Жинь. Певно, добре мати таку міць, щоб гратися в геополітику, немовби в шахи. З’являтися й допитливо спостерігати, яка країна заслуговує на допомогу, а яка ні.

— Петра їде з нами? — запитала Жинь.

— Ні. Вона лишиться на кораблі Дзіньджі. — Неджа вагався. — Але, гм, батько сказав пояснити, що ваші зустрічі відбуватимуться як завжди, щойно ми знову об’єднаємося з флотом брата.

— Навіть під час військової кампанії?

— Найбільше в цій кампанії їх цікавиш ти. Петра пообіцяла, що зустрічей буде небагато. Годину щотижня, як і домовлено.

— Ти кажеш так, наче це мало, — пробурмотіла Жинь. — Ти ніколи не був лабораторним щуром.

Три флоти готувалися відплисти з Червоних скель. Перший під командуванням Дзіньджі мав піднятися вгору Мужвеєм через центр провінції Зайця, аграрного серця півночі. Другий під керівництвом Цоліня й генерала Ху плив уздовж нерівного узбережжя навколо провінції Змії, щоб знищити кораблі провінції Тигра до того, як вони висадяться на кордоні — відбити головний передовий загін.

Усі разом вони мали затиснути північно-східні провінції між наземним наступом і узбережжям. Дадзі буде змушена воювати з ворогом на двох фронтах, зокрема й на воді, а тут Міліція завжди почувалася непевно.

З точки зору чистої чисельності, Республіка досі була в меншості. Міліція мала десятки тисяч солдатів проти Республіканської армії. Але якщо флот Вейсжі зможе виконати задумане, а призахідники дотримають слова, то вони мали чималий шанс перемогти в цій війні.

— Агов! Зачекайте!

— От лайно, — пробурмотів Неджа.

Жинь розвернулася й побачила, як Венка босоніж біжить хвилерізом до них. До грудей вона притискала лук.

Неджа відкашлявся, щойно Венка зупинилася перед ним.

— Ох, Венко, зараз не найкращий час.

— Просто візьми це, — важко видихнула Венка. Вона передала в руки Жинь арбалет. — Я взяла його з батькової майстерні. Найновіша модель. Перезаряджається автоматично.

Неджа ніяково глянув на Жинь.

— Це справді не…

— Гарно, еге ж? — запитала Венка. Вона пробіглася пальцями по корпусу. — Бачиш ось це? Складний спусковий гачок запускає механізм. Ми нарешті з’ясували, як змусити його працювати. Це лише прототип, але я гадаю, що він готовий…

— Ми відпливаємо через декілька хвилин, — перебив її Неджа. — Чого ти хочеш?

— Візьміть мене з собою, — відверто сказала Венка.

Жинь помітила сумку, перекинуту в неї за спину, але форми Венка не мала.

— Категорично ні, — сказав Неджа.

У Венки почервоніли щоки.

— Чому ні? Мені