Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

бачити, як її лице змінюється під впливом моїх слів, дивитися їй у вічі, вивчати її жести. Бозна яких дурниць намолов, але я робив усе, щоб триматися і приховувати свої справжні мотиви під наступом її чару. Це було найскладніше. Я розумів, що Софія самотня і прагне втіхи від теплого тіла поруч — ​але мені хотілося більшого, ніж короткої прогулянки до сіновалу, а варто зробити один надто поквапливий крок, і саме тим усе й обмежиться. На ранньому етапі Феншо був із нами — ​непроговорений зв’язок, незрима сила, що звела нас докупи. Я радий зачекати, доки він зникне.

Це створювало п’янку напругу. Що довше ми сиділи, то більше еротичних відтінків з’являлося у найбуденніших репліках. Слова перестали бути просто словами, перетворилися на код замовчувань, спосіб говорити, постійно оминаючи предмет розмови. Доки ми уникали справжньої теми, чар тривав. Ми природно перейшли до грайливого флірту, тим захопливішого, що не розкривали карт. Ми знали, що робимо, але вдавали, що ні. Так і почалися мої залицяння до Софії — ​поступові, люб’язні, засновані на повільних-преповільних зсувах.

Після вечері ми хвилин зо двадцять погуляли у пітьмі пізнього листопада, а завершили вечір у барі в центрі. Я палив цигарку за цигаркою, але більше нічого не виказувало мого сум’яття. Софія певний час розповідала про свою родину в Міннесоті, про трьох молодших сестер, її переїзд до Нью-Йорка вісім років тому, її музику, її викладання, її наміри знову вийти на роботу наступної осені — ​але ми настільки поринули у грайливий настрій, що кожна репліка ставала приводом для сміху. Ми б продовжували й далі, але не можна було забувати про нянечку, тож ми нарешті розпрощалися близько півночі. Я провів її до дверей квартири і зробив останнє на той вечір велике зусилля.

— Спасибі, лікарю, — ​сказала Софія, — ​операція пройшла вдало.

— Мої пацієнти завжди виживають, — ​сказав я. — ​Це все закис азоту, від нього сміються. Варто трохи відкрутити вентиль — ​і їм кращає.

— Мабуть, викликає звикання?

— У тому і суть. Пацієнти повертаються, інколи по дві-три операції за тиждень. А як би ще, думаєте, я собі дозволив квартиру на Парк-авеню та літній будиночок у Франції?

— То у вас є приховані мотиви?

— Точно, мною керує жадоба.

— У вас, мабуть, дуже успішна практика.

— Так і є, але зараз я більш-менш вийшов на пенсію. Зараз у мене тільки одна пацієнтка — ​та й то я не певен, чи вона ще повернеться.

— Повернеться-повернеться, — ​сказала Софія із найграйливішою, найосяйнішою усмішкою, яку я бачив у цьому житті. — ​Навіть не сумнівайтеся.

— Радий це чути, — ​сказав я. — ​Я попрошу секретарку подзвонити їй і призначити наступну зустріч.

— Що раніше, то краще. Із таким тривалим лікуванням не можна гаяти ні хвилини.

— Прекрасна порада. Я не забуду замовити ще газу.

— Не забудьте, докторе, він мені справді потрібен.

Ми знов усміхнулися один одному, а тоді я міцно її обійняв, коротко поцілував у губи й щодуху спустився сходами.

Я повернувся просто додому, зрозумів, що про сон не може бути й мови, і дві години просидів перед телевізором, втупившись у фільм про Марко Поло. Я нарешті закуняв десь близько четвертої під повтор «Сутінкової зони».

*

Почав я з того, що звернувся до Стюарта Зеленого, редактора одного з найбільших видавництв. Ми були не надто близько знайомі, але виросли в одному містечку, а його молодший брат, Роджер, учився у школі разом зі мною та Феншо. Я вирішив, що Стюарт, мабуть, пам’ятає Феншо, і це добрий спосіб зав’язати розмову. Ми зі Стюартом в останні роки кілька разів перетиналися на різних збіговиськах — ​рази, може, три-чотири — ​і він завжди тримався доброзичливо, згадував старі-добрі часи (так він їх називав) і щоразу обіцяв передати при зустрічі вітання Роджерові. Я поняття не мав, що від Стюарта чекати, але, здається, він був радий мене чути. Ми домовилися зустрітися на тому тижні у нього в кабінеті.

Він не одразу згадав, хто такий Феншо. Ім’я знайоме, тільки, мовляв, не пам’ятає, звідки. Я його трохи підштовхнув, нагадавши Роджера і його друзів, а тоді він і сам усе згадав.

— Так, так, звичайно, Феншо. Той непересічний хлопчина. Роджер усе торочив, що той стане президентом, коли виросте.

Ага, він, сказав я, і виклав цілу історію.

Стюарт був чолов’яга манірний, такий гарвардський типаж із метеликом і твідовим піджаком, і в душі він був офісним щуром, не більше, але у видавничому світі вважався інтелектуалом. Поки що йому велося добре — ​щойно перевалило за тридцять, а вже старший редактор, шанований і відповідальний молодий кадр — ​і всім було ясно, що його кар’єра тільки розвивається. Я це все кажу, тільки аби підкреслити, що він — ​не з тих, кого автоматично мала причарувати моя історія. Романтики в ньому майже не було, він весь складався з обережності й ділових рішень, але я відчув, що він зацікавився, а з плином розповіді наче й захопився.

Йому, звісно, втрачати було нічого. Якщо твори Феншо йому не сподобаються, то відмовити просто. Його робота, значною мірою, саме в тому і полягала, щоб писати відмови: він і бровою не поведе. А з іншого боку, якщо Феншо справді такий видатний письменник, як я кажу, то видання тільки зміцнить Стюартову репутацію. На нього впаде слава першовідкривача нікому незнаного американського генія, й він житиме цим успіхом іще кілька років.

Я передав йому рукопис роману Феншо. Я так і сказав, що видавцеві треба або взагалі не братися його видавати, або брати все — ​і вірші, і п’єси, і дві повісті — ​але це головний його твір, тож логічно почати саме з нього. Мова, звичайно, про «Небувалію». Стюарт сказав, що назва йому подобається, але коли він попросив мене описати цей роман, я сказав, що краще утримаюся — ​хай сам побачить. Він запитально підвів брову (цьому трюку, мабуть, навчився протягом року в Оксфорді), мовби нагадуючи, що з ним у ігри краще не грати. А я й не грав, принаймні як я це бачив. Я просто не хотів його ні до чого схиляти. Книжка могла відстояти себе сама, і я не бачив підстав відмовляти йому в задоволенні увійти до тексту наосліп — ​без мапи, без компаса, без провідника.

Він зв’язався зі мною тільки за три тижні. Новини були не погані й не добрі, але давали підстави сподіватися. Стюарт сказав, що текст підтримує достатня кількість редакторів, аби його, ймовірно, таки взяли в роботу, але перш ніж прийняти остаточне рішення, треба поглянути на решту матеріалу. Я на це чекав ​і обережно не розкривав карт, тож сказав Стюартові, що зайду й занесу рукописи наступного вечора.

— Дивна це книжка, — ​сказав він, вказуючи на примірник «Небувалії» у себе на столі. — ​Нестандартний, знаєш-но, роман. Взагалі нестандартний. Я не певен, чи ми його беремо, але якщо так, то видання пов’язане з певними ризиками.

— Знаю, — ​сказав я, — ​але тому це тільки цікавіше.

— Шкода, що Феншо зник. Я б радо із ним попрацював. Дещо у книжці треба поміняти, варто вирізати певні пасажі. Від того книжка тільки виграє.

— Це в тобі говорить редакторська гординя, — ​сказав я. — ​Ти не можеш просто читати, не тягнучись до червоного олівця. Але те, що тобі не подобається зараз, врешті набуде сенсу, і ти ще потішишся, що нічого не викинув.

— Час покаже, — ​сказав Стюарт, неготовий визнати за мною рацію. — ​Але нема питань,