Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

мила молода пара. 

— Я ще не знаю, що робитиму далі, — сказав Ваймз, більш грубо, ніж хотів. — Я досі розглядаю одну-дві пропозиції. 

— Ну, звичайно. Впевнена, ти сам усе краще знаєш. 

Ваймз кивнув. 

Леді Ремкін продовжувала крутити в руках носовичок. 

— Ну, тоді, — промовила вона. 

— Ну, — сказав Ваймз. 

— Я, е-е, гадаю, ти вже кудись поспішаєш. 

— Так, думаю, мені вже пора. 

Запала мовчанка. Тоді обидвоє заговорили нараз. 

— Це було дуже… 

— Я просто хотіла сказати… 

— Вибачте. 

— Вибач. 

— Ні, ви казали. 

— Ні, вибач, що ти казав? 

— Ой, — Ваймз завагався. — Тоді я піду. 

— Ой. Так, — леді Ремкін утомлено посміхнулася. — Мабуть, всі ці пропозиції дійсно невідкладні, — сказала вона. 

Вона простягнула руку. Ваймз обережно її потиснув. 

— Тоді я пішов, — сказав він. 

— Заходь якось, — холодніше промовила леді Ремкін. — Якщо коли-небудь будеш у наших краях. Упевнена, Еррол буде радий тебе бачити. 

— Так. Ну. Тоді, бувайте. 

— Бувай, капітане Ваймз. 

Він вистрибнув за двері й квапливо спустився темною, зарослою стежкою. Ваймз відчував її погляд на своїй потилиці — або принаймні йому здавалося, що відчуває. Мабуть, вона стоїть у дверях і майже повністю їх перекриває. Просто дивлячись на нього. «Але я не озиратимуся, — думав він. Це було б дійсно нерозумно. Вона прекрасна людина, у неї багато здорового глузду й величезна… особистість, але дійсно… Я не озиратимуся, навіть якщо вона стоятиме там, поки я не дійду до кінця вулиці. Іноді потрібно бути жорстокими, щоб бути добрими». 

Тому почувши, як грюкнули двері, коли він не пройшов ще й півшляху, Ваймз раптом відчув лють, сильну лють, ніби його щойно пограбували. 

Він стояв на місці, стискаючи й розтискаючи в темряві кулаки. Він більше не капітан Ваймз, а громадянин Ваймз, що означало, що тепер має право на те, про що раніше й не мріяв. Можливо, варто піти й розбити кілька вікон. 

Ні, це погана ідея. Він хотів більшого. Позбутися цього клятого дракона, повернути роботу, щоб у його руки потрапив той, хто за всім цим стоїть, забутися бодай на один раз і бити цього когось до виснаження. 

Він витріщився в пустоту. Місто внизу було оповите димом і парою. Але він думав не про це. 

Він думав про чоловіка, що утікав. І, занурившись глибше в п’янкі тумани свого життя, про хлопчика, що біг, щоб не відставати від решти. 

Тихенько прошепотів: 

— Хтось із них врятувався? 

Сержант Колон закінчив промову й оглянув недоброзичливий натовп. 

— Не звинувачуйте мене, — сказав він. — Я просто зачитав наказ. Я його не придумав. 

— Але ж це людське жертвоприношення, — сказав хтось. 

— Немає нічого страшного в людському жертвоприношенні, — відказав якийсь священик. 

— У самій суті — нічого, — швидко погодився перший мовець. — Коли на те є вагомі релігійні причини. І коли в жертву приносять засуджених злочинців і подібних негідників.[22] Але зовсім інша справа — кидати когось драконові тільки тому, що той трішки зголоднів! 

— Оце так позиція! — похвалив сержант Колон. 

— Високі податки — це одне, але жерти людей — зовсім інше. 

— Добре сказано! 

— Якщо ми всі скажемо, що не будемо з цим миритися, що зробить дракон? 

Ноббі розтулив рота. Колон швидко затиснув його рукою й тріумфально підняв кулак. 

 — Це саме те, про що я говорив із самого початку, — сказав він. — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

Пролунали поодинокі оплески. 

— Зажди, — повільно сказав крихітний чоловічок. — Наскільки нам відомо, драконові добре вдається лише одна справа. Він літає містом, підпалюючи людей. Щось не зовсім до кінця розумію, як ви пропонуєте це зупинити. 

— Так, але якщо ми всі будемо проти… — почав перший оратор, однак його голос звучав невпевнено. 

— Він не може спалити всіх, — сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися. 

— Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто? 

— Тому що… 

— Скарби, — сказав Колон. — Хтось повинен приносити йому скарби. 

— Ага. 

— Ну добре, але скільки? 

— Чого скільки? 

— Скільки саме людей? З усього міста? Можливо, він не захоче спалювати все місто, а лише якусь частину. Хіба нам відомо яку? 

— Слухайте, це заходить надто далеко, — сказав перший оратор. — Якщо ми так і будемо ходити довкола проблеми, то ніколи нічого не зробимо. 

— Я лише хочу сказати, що варто спершу все обдумати. Наприклад, що нам дасть перемога над драконом? 

— Ти серйозно?! — запитав сержант Колон. 

— Ні, серйозно. Що це нам дасть? 

— Тисячі людських життів, для початку! 

— Я вас прошу, — сказав крихітний чоловічок. — Гадаю, одна людина на місяць — досить непогано, порівняно з деякими правителями, яких ми мали. Пригадуєте Нерша Лунатика? Або Смінса Хихотуна та його підземелля «Животики надірвеш»? 

Почулося бурмотіння, в якому вчувалися різні варіації на тему «а він має рацію». 

— Але ж їх скинули! — зауважив Колон. 

— Ні-ні. Їх убили. 

— Різниця невелика, — відрубав Колон. — Послухайте, вбити дракона не так уже й просто. Вам знадобиться значно більше, ніж темна ніч і гострий ніж, щоб його позбутися. 

«Тепер бачу, що мав на увазі капітан, — подумав він. — Не дивно, що він завжди напивається, усе обміркувавши. Ми програємо, не встигнувши почати. Дайте будь-якому анк-морпоркцю велику палицю, і все закінчиться тим, що він заб’є себе до смерті». 

— Слухай сюди, ти, пишномовне хамло, — почав перший оратор, піднімаючи коротуна за комір і стискаючи вільну руку в кулак, — у мене три доньки, і так сталося, що я не хочу, щоб жодну із них зжерли, дякую. 

— Так, і коли ми разом… нас… ніколи… не… 

Голос Колона здригнувся. Він зрозумів, що решта натовпу дивиться вгору. 

«От гад, — подумав він, відчуваючи, що його потроху покидає здоровий глузд. — У нього що, фланелеві стопи?» 

Дракон зручно всівся на гребні найближчого дому, раз чи двічі махнув крилами, позіхнув, а потім скерував голову прямо на вулицю. 

Чоловік, благословенний дочками, так і стояв із піднятим кулаком у центрі кола пустої бруківки, що збільшувалося з неймовірною швидкістю. Коротун вирвався з його закляклої руки й кинувся в тінь. 

Цей батько раптово виявився найбільш самотньою людиною на Диску. Ніхто не мав так мало друзів, як він. 

 — Усе ясно, — тихо промовив він і, нахмурившись, поглянув на допитливу рептилію. Насправді вона не здавалася особливо войовничою. Дракон розглядав його з інтересом. 

— Мені байдуже! — прокричав він, і його голос відбився луною від стіни до стіни у цілковитій тиші. — Ми кидаємо тобі виклик! Якщо ти вб’єш мене, то можеш убити й нас усіх! 

З боку людей у натовпі, для яких це твердження не було абсолютно самоочевидним, пролунало незручне шаркання ніг. 

— Знаєш, ми здатні опиратися! — ревнув чоловік. — Усі ми! Як було в тому гаслі про єдність, сержанте? 

— Е-е-е, — протягнув Колон, відчуваючи, як його хребет вкривається сиротами. 

— Застерігаю тебе, драконе, людський дух — це… 

Вони ніколи так і не дізналися, що таке людський дух, або принаймні чим це було на його думку. Хоча, можливо, у темні безсонні ночі деякі з них згадували те, що сталося далі. 

Це