Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"

Розділ 26.

Озираюся на всі боки, намагаюся зрозуміти, наскільки реально те, що зі мною зараз відбувається. Але картинка, яку бачу навколо себе, ніяк не заспокоює. І тут раптом лунає гучний звук:

- Муууууууу...

Смикаюся вперед, втискаюся носом у спину Бакера. Ледве не падаю в траву, через яку ми вже хвилин п'ять пробираємось незрозуміло куди. Я взагалі у своєму житті такої високої трави ніколи не бачила.

- Ой...ой... - Верещу, коли мої капці за секунду стають мокрими, а я сама починаю йти вниз.

- Твою ж, - Бакер хапає мене за руки й тягне на себе. Я ж верещу і при цьому жмурюся. Цілком не розумію, що відбувається. Мені страшно. Боже, що це? Чому ноги начебто затягує у щось?

- Що це... що? - Кричу щодуху. Намагаюся висмикнути ноги.

Бакер голосно матюкається, а потім сильніше смикає і ми обоє валимося на землю. Точніше Аарон на землю, а я падаю на нього.

- Для мене загадка віку, як ти жила до моєї появи у твоєму житті, - вимовляє, дивлячись мені в очі. Поки я нетямуще кліпаю і намагаюся переварити все, що відбувається.

– Спокійно жила! - Тут же приходжу до тями й вдаряю його кулаком у плече.

- Муууууууууууу... - Знову голосний звук, від якого я сіпаюся, а Бакер заходиться у гучному сміху.

- Що це?! - Мої очі розширюються до неймовірних розмірів. Мені зовсім не смішно, а цей заходиться у дикому сміху.

- Дикі вовки, - видає, коли трохи заспокоюється, а я знову нетямуще ляскаю віями.

– Що?

- Ну ти реально знахідка, - знову голосно ірже, - корів ніколи не бачила?

Корів? Мої щоки миттєво червоніють від сорому, що я не впізнала корову. Нехай наживо я ніколи не бачила, але звуки, які вони видають, я ж чула.

- Я... я просто звук не розібрала...

Коли Бакер заходиться у новому нападі сміху, я знову б'ю його в плече і намагаюся встати. Але він мене не відпускає. Його долоні раптом опиняються на моєму попереку і тиснуть на нього.

- Ти... ти що... пусти...

- Навіщо? - Його очі раптом темніють, а мені стає страшно.

- Тут можуть бути різні комахи... - Видаю у відповідь перше, що спало мені на думку. Я настільки зараз розгублена, що навіть з нормальною відповіддю нічого збагнути не можу.

- Я щойно врятував тобі життя вдруге, - Бакер не відводить свого погляду, продовжує мене сканувати, вивчати. На шкірі раптом з'являються мурашки, від того, наскільки пильно він мене розглядає. - Ти могла потонути у болоті. І того, ти вже двічі моя боржниця.

Гучно ковтаю. Знову намагаюся вибратися з його чіпкої хватки, але нічого не виходить. Бакер лише сильніше притягує себе. Втискає у своє тіло настільки, що мої очі раптом округляються. Бо піді мною щось точно ожило. Я відчуваю щось пульсівне та тверде. Господи... це або якась змія, або... Від усвідомлення того, що це може бути Бакер, я моментально заливаюся червоною фарбою.

– І тому ти вирішив утопити нас двох? - Кошуся поглядом праворуч і помічаю чорну жижу зовсім поруч. Варто тільки невдало перевернутися і ми обоє опинимося в болоті.

- Вирішив тобі нагадати, що дуже скоро борги доведеться відпрацьовувати, - різкий ривок, я навіть не одразу встигаю зрозуміти, що відбувається. І я вже стою на ногах. Шиплю, бо ноги все ще болять, а бруд із болота, що тепер обліпив ноги, лише посилює мою проблему. Дуже дивно, що біль я відчула саме зараз. Коли лежала верхи на Аароні, то не відчувала жодного болю.

Обертаюся назад, шукаю поглядом змію. Проте оптимістична дурнюня в мені все не хоче розуміти. І відчуваю, як яскравий спалах проноситься по всьому тілу і прямує до низу живота, коли я розумію, що ніякої змії не було.

- Ходімо, - Бакер стискає мою долоню пальцями й смикає вперед. Тепер він тримає мене міцно, напевно, боїться, що все-таки потону в болоті й не буде з кого брати плату.

Не знаю скільки часу ми ще ось так пробираємось через траву. Довго. Ноги страшенно болять. Але коли я нарешті бачу нашу оселю, то ніякого розслаблення не настає. І радістю навіть не пахне. Тому що: те, що я бачу перед собою, і будинком важко назвати. Хата на курячих ніжках. Плескаю віями, все частіше і частіше, сподіваючись, що мені здається й ось-ось перед очима з'явиться щось нормальне. Але гучний скрип дверей хатинки розвіює всі мої надії.

Жах! Підлога під ногами, таке відчуття, що вібрує. Кожна дошка ніби тріщить і мені страшно, що ось-ось у підлозі щось трісне, і я просто провалюся вниз. Це точно будинок? Ну не можуть люди жити в таких умовах. Він з дерева. Просто збитий з дощок. На стінах ні плитки, ні шпалер. Натомість є павутиння. А в павутинні... Мій голосний крик приголомшує мене і Бакера. Аарон кривиться і затискає вуха долонями.

- Збожеволіла зовсім?! - Зло шипить. А мені вже й не страшно, що він розлютився, бо на мене дивиться павук. Він такий величезний, що мені навіть страшно вдихнути.

- Там... там... - Вимовляю тремтячим голосом і тицяю пальцем у кут. Саме туди, де сидить це чудовисько.

Бакер дивиться туди, куди я так активно тицяю пальцем, а потім просто зітхає.

– Це просто павук. Маленький павук. Він тебе боїться більше, ніж ти його.

- Він більше, ніж моя голова! - Моєму обуренню немає меж. Я верещу.

- Не примушуй мене це коментувати, - Бакер повертається до мене і примруживши очі, дивиться так, що мені одразу стає зрозуміло - він зараз почне з мене жартувати.

- Я боюсь павуків! - Я все ж таки не залишаю надію, що він зараз наді мною зглянеться і допоможе павуку вибратися на вулицю.

- Дитинко, - його пальці стискаються на моїй руці. Різкий ривок і я опиняюся зовсім поряд. Так, що його дихання лоскоче шкіру мого обличчя, - павук - це найменша твоя проблема на цей момент. Отже, ласкаво просимо до реальності. Вчися боротися зі страхами.

Гучно ковтаю і намагаюся вирватися з його чіпких пальців.

- Пусти, - хрипло видаю у відповідь. Від страху голос сів.

- Ти там щось говорила про слухняну дівчинку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍