Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

110
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 95
Перейти на сторінку:
є що їсти».

«Ні, онучку, хочу тих шматочків, які пропахлі степовим вітром, сушені на південному сонці. З’їм — і ніби в тих краях побуваю».

«Добре, дідусю», — відповів онук.

Уклонився старому, рідним і поїхав. Щасливою була перша подорож молодого чумака. Засмаглий, змужнілий і начебто вищий на зріст повертав він воли до двору. Дід ворота відчинив, низько вклонився юному чумаку. Знявши шапки, цілувалися. Чумаки хвалили юнака, і отаман теж. Коли розпрягли воли і зайшли в дім, розв’язав молодий чумак свій мішок і почав діставати подарунки. І хустку, і спідницю, і стрічки, і сережки — все привіз, як замовляли.

«А ось вам, дідусю, не привіз я вашого гостинця. Зібрав тих шматочків, ще туди їдучи, цілу сумку, а на зворотному шляху не стало в мене хліба. Довелося брати потроху гостинці — так і розійшлися, останній шматочок ще вчора з’їв. Я вже наступного разу привезу».

Усміхнувся старий у сиві вуса.

«Не потрібні мені ті шматочки. Про тебе дбав, щоб було з чим додому доїхати. Для тебе я ті шматочки готував, тобі вони й дісталися. Тож і я не обділений. Бережи і надалі так святий хліб, тому що він — усьому голова».

Не простий той шлях — у чумацтво. Не прості ті люди — чумаки!

— Отаке буває. А ще хочу сказати...

Але тут чумак замовк і навіть підвівся на свою лавку.

— Що за диво таке?

Ці слова змусили пана Дзевульського так само звестися і глянути туди, куди були спрямовані погляди Ничипора та інших чумаків.

І було чому здивуватися.

На невеликій височині, яку можна назвати старовинною могилою, кроків за п’ятдесят праворуч від валки вершник на каурій конячині скакав через мотузку. Нічого б у тому не було дивного, якби та мотузка була натягнута між двох кілків. Але була вона в руках вершника, і він, сидячи в сідлі, дугою посилав її до ніг свого коня, а той, відчуваючи її наближення, перестрибував через неї передніми, а потім і задніми ногами. І так раз по раз.

Наскакавшись, вершник відкинув на руки татарчукові, що стояв поруч, ту мотузку, в якій вгадувався волосяний аркан, а сам спритно зіскочив на траву. Відбігши зо два десятки кроків, вершник підняв руку — і... Знову диво! Кінь ліг на живіт і став до нього повзти. Ну чисто як собака! То передні ноги висуне, а задніми просувається, то задні витягне і на передніх рухається. А потім побіг за своїм вершником, як собачка ласкавий. То передом, то задком. То по кривій, а то й навскоси. А потім вершник упав, наче поранений, а кінь ліг поряд — і не встав, доки господар не перекотився в сідло.

— Ніколи такого не бачив! — захоплено вигукнув пан Дзевульський. — Славний вишкіл!

— То велика козацька наука, — гордо сказав Ничипір. — Щоб так коня вивчити, його потрібно з року від народження щоранку виводити й купати в росі, спати з ним і все йому про все розповідати, як мамка немовляті. То велика праця і велике бажання — виростити собі друга. Такий кінь дорогого коштує! І що ж він робить?

І справді, що цей вершник таке вирішив? Підвів свого неймовірного коня до татарина і передав у його руки вуздечку. Після кількох слів татарин скочив у сідло і під здивованими поглядами чумаків швидко зник за могилою. А вершник провів поглядом свого коня, махнув рукою і, обернувшись, попрямував до чумацької валки.

— О! Єзус Марія! — із подивом вигукнув пан помічник комісара. — Мені здається... Та це він! Той дурень, якого пан Ружинський убив кулею. Точно він! І... і пляма під губою. То він не потонув! Але як же це? Як таке могло статися?

Надивувавшись удосталь, Антонім побачив, що до того дурня наближаються на конях троє вершників — Вернидуб і псевдореєстровці. Вершники закружляли навколо парубка, але той, не відповідаючи на їхні слова, впевнено крокував до мажі Ничипора. Коли підійшов ближче, Антонім ще раз зойкнув. Як він це міг прогавити?! Аж тепер він чітко побачив, що той дурень — зовсім не дурень. Чуб у парубка на голові вказував на те, що це козак, і козак шановний, який відзначився в походах і боях.

— Ах я дурень... Який же я дурень! Усе бідкався, чому не можу схопити якогось дурня. А як такого схопиш... — тихо застогнав пан Дзевульський.

Той парубок, якого не інакше як козаком і величати тепер слід було, навіть не глянувши на пана помічника комісара, спритно застрибнув на мажу.

— Здоров будь, дядьку Ничипоре. Побачиш сина свого Хветька, перекажи від мене подяку за те, що про коня дбав та під подільський лаз біля Дніпра привів.

— Скажу. Обов’язково. Хветько твоїй подяці зрадіє.

— То й добре, — сказав козак і грізно глянув на Йонатана. — Ану, шинкарю, посунься.

Шинкар тут же опинився біля Ничипора, до якого, щоб не піддатися приниженню, посунувся й Антонім. Не звертаючи уваги на погляди з усіх боків, козак перевернув кілька бичачих шкур. Потім відкинув мішки з товаром і речами чумака. Нарешті знайшов те, що шукав, і вигукнув:

— А ось і він!

Випроставшись, козак урочисто підніс над головою... меч Сагайдачного!

* * *

Цей меч неможливо було не впізнати.

Важкий, масивний, страхітливий! Такими й були мечі грізних і непереможних тевтонських лицарів. Непереможних до того славного часу, коли на поле бою біля селища Ґрюнвальд[149], а точніше, між Танненберґом, Ґрюнвальдом і Людвіґсдорфом, зійшлися в запеклому бою об’єднані війська польського короля Владислава II Ягайла і великого князя литовського Вітовта проти незламного Тевтонського ордена.

У тій битві більшість лицарів ордена була вбита або взята в полон. До рук переможців потрапило безліч зброї та обладунків.

Але найбажанішими трофеями були славетні тевтонські лицарські мечі! Це символізувало перемогу над могутнім — а в ордені інших і не було — лицарем. А крім того, добути такий меч — велика удача, адже таємниці зброярів Тевтонського ордена так і залишилися нерозгаданими.

Такий меч не темнів, не брався корозією, не кришився, не тупився. А ще він був так добре збалансований, що з ним легко можна було впоратися однією рукою, що дуже важливо в кінному бою, а також тоді, коли в другій руці доводиться тримати щит. Меч легко розсікав залізо, а натягнутий ланцюг розрізав, як звичайну мотузку.

Але ті часи минули. Не стало неймовірно могутніх мечоносців, яким під силу було

1 ... 54 55 56 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч Сагайдачного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч Сагайдачного"