Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

яким звикли сприймати його люди. Зазвичай то була матерія легенд, занурена в темну давнину. Тепер вони бачили себе, свої домівки, своїх близьких.

Хазяї віщували наближення темних. Повсталі террани вже досягли Марса.

Пролунали перші вибухи — далеко у високості, але такі, що навіть у розрідженій атмосфері здавалися неймовірно потужними. Всі завмерли, неспроможні повірити в те, що відбувалося. А потім перші ракети впали на Кідонійську долину, змусивши колони чорного кварцу важко завібрувати.

Заціпеніння змінилося жахом.

IV

Раптово всі світильники в залі погасли. Темрява, що залягла навкруги, була такою непроникною та несподіваною, що на мить Діманта наче втратила не тільки зір, але й всі чуття одночасно. Єдине, що залишилося, це моторошне усвідомлення чужої присутності, яке виникло за мить до того. Хтось інший був тут, хтось настільки жахливий та могутній, що навіть не поставши навіч, жодною іншою ознакою не виявивши своєї присутності, все ж означив себе чітко й незаперечно.

Тишу порушив рух арахніда. Машина терранина ожила й довгими стрибками шугнула залою. Невідома істота теж рушила — але цілком нечутно, так що відчувалася лише зміна у жаских психотропних еманаціях, що розходилися від неї, наче кола на воді.

Никон бачив більше за Діманту — очі атлах-наги були гостріші, та й не самими очима вона сприймала світ. Для неї темрява не була суцільною, вона могла бачити крізь неї… але не всюди. Пляма абсолютної чорноти перетікала залою, стрімка та безформна. Бойовий інтерфейс фіксував її, будував схеми пересування, але не встигав за блискавичним, невпинним рухом, який часом здавався таким, ніби не сама тінь рухалася, а навколишній простір-час пересувався назустріч їй, наче його тягнуло й закручувало навколо неї.

Почвара атакувала раніше, ніж інтерфейс передбачив це. Спалах блідого вогню розірвав морок зали, неймовірним чином анітрохи не розвіявши хмари абсолютної чорноти, що його випустила. Удар, потужний і страшний, відкинув атлах-нагу на десяток метрів, масивне тіло знесло два ряди стелажів та потрощило стільники, вкрившись густим слизом. Никон, попри хімічну блокаду захлеснутий адреналіном, з неймовірним зусиллям звів арахніда на лапи, відстрибнув, розпочавши складний захисний маневр. Коротко харкнули гармати атлах-наги, на мить темрява вибухнула рудими сполохами. Розлючено завищали кулі, довгасті малі хижаки з мікрореактивною тягою та системою керування, з’єднаною з бойовим інтерфейсом машини. Під м’якою оболонкою — малий генератор швидких нейтронів. Дві короткі черги по три такі кулі, що наче розлючені оси розлетілися залою, переслідували безформну чорноту. Але вона поглинула їх усі, так наче це був простий пінополімер. А потім відповіла.

І знов удар подолав відстань між супротивниками швидше, ніж інтерфейс визначив його можливість. Чорна пляма виросла просто там, де тільки-но стояв арахнід. Лише неймовірна швидкість реакції на загрозу дозволила машині частково покинути зону дії. Три її лапи було дезінтегровано, лишивши лише короткі обрубки. Майже позбавлена опори атлах-нага ще кілька мікросекунд балансувала на одній. Та перш ніж вона впала…

Вони атакували водночас. Збитий та засліплений критичними пошкодженнями інтерфейс відреагував на команду пілота ґлитчем — гармата випустила стінобитний заряд, вдаривши у склепіння над рухливою чорнотою. Потужний вибух осяяв простір, запаливши базальт стелі. Тим часом новий постріл дістав арахніда, спаливши чорним вогнем його цефалоторакс. Розкрившись, черево виблювало пілота, а за мить, скорчене, розчинилось у полум’ї.

Але сліпуча заграва від вибуху якимось чином розідрала чорноту, перетворивши її на хаотичні, метушливі шматки, крізь які можна було розгледіти велетенську постать. Наче в невидимому коконі, вона крутилася й вигиналась у сфері, межі якої визначалися рештками абсолютної пітьми. Жах, який Дімана відчувала раніше, тепер здавався блідою тінню, бо тепер, лише кинувши в бік монстра необережний погляд, можна було втратити здоровий глузд. Вона не дивилася. І без того вона зрозуміла, що це. Діманта побігла до останків арахніда. Там був, мав бути її рюкзак. Ошелешена, вона застигла перед тим, що залишилося від атлах-наги — чорними покрученими уламками, з яких зараз можна було зібрати хіба дитячу забавку.

Вогонь поглинав камінь і хітин, проїдав склепіння зали. Рухливі тіні від танцюючого аватару падали на підлогу — і навіть тих примарних образів було достатньо, щоб скувати дівчину нездоланним жахом. Але гіркота втрати тримала її розум в цілісності, замикала його на собі, і власне «Я» ставало центром особистого мікрокосму, не дозволяючи втручатися в нього потойбічним сутностям.

Тим часом Никон вивернувся з купи уламків, куди його відкинула катапульта, і поповз між стелажами, намагаючись заховатися. Тільки через декілька секунд він зрозумів, що монстр не атакує, бо не бачить його. Вибух термобаричного заряду через інтенсивність спалаху частково пошкодив захисне поле, а енергії, що пройшла крізь нього, виявилося достатньо для чогось на кшталт легкої контузії.

Наплічник марсіянки теліпався в Никона на плечі — він цілком підсвідомо просунув руку в лямку, коли повернувся до кокпіта. Іронія — загубити атлах-нагу, але врятувати бляшанку з мозком пращура-ветерана. Навряд це допоможе йому вижити…

Нейрокомір частково зберігав зв’язок з бойовим інтерфейсом, хоча функціонал із загибеллю арахніда був майже ніякий. Тепер штучний інтелект спокійно повідомив Никонові те, що не давала йому відчути потужна нейрохімічна блокада. Разом із атлах-нагою пілот позбувся ока та м’яких тканин майже на половині обличчя.

— Повзучий каос би тя трафив… — вилаявся він, зводячи єдине око на почвару, що ширяла вгорі.

Рух тої вже не був таким скаженим, поступово вона наче вгамовувалася у своїй сфері з шматків абсолютно чорного тіла. Тепер її можна було роздивитися краще, хоча від цього починало немов засмоктувати крізь тканину буття, виштовхувати за межі причинно-наслідкових зв’язків, викручувати та знеформлювати…

Схожа на жахливого зародка істота мала майже людиноподібну постать — якщо те жахливе з’єднання фрагментів лискучої чорноти можна було назвати постаттю. Вона мала дві руки й дві ноги та загалом майже зберігала дзеркальну симетрію, притаманну людині. Але окремі частини тіла вибивалися із загального образу, наче її збирали наспіх і різні руки. Ліва нога мала більше суглобів, ніж права, і деякі з них вигиналися в інший бік; одна з рук була значно довша за другу; хребет весь покручений і немов переламаний. Замість голови був довгий, схожий на велетенську аскариду хвіст, що пульсував і світився кольором, який око вперто відмовлялося ідентифікувати.

Никон дивився не більше секунди — але цього вже було забагато. Наче відчувши погляд, почвара засмикалася, замолотила лапами. Вона шукала його.

Короткий скрик пролунав десь поряд, миттю привернувши увагу монстра. Він не зрушив з місця, не припинив агонізувати — але пілот відчув, як з нього спадає тягар потойбічної уваги, сліпого пошуку… Цікаво, чи