Читати книгу - "Це не моя справа"

що вони пішли у ваш спортивний фонд.

Троє поліцейських розреготалися.

— Ходімо ж, — припросив О’Мейлі Коула. — Ми знайдемо для вас зручну і затишну камеру.

Коул відсахнувся.

— Він убивця, кажу ж вам! — несамовито заволав Коул. — Заарештуйте його! Він утече з країни, якщо ви цього не зробите! Чуєте мене? Він полишить Англію!

— Не хвилюйтеся ви так, любий! — сказав один зі шпиків у цивільному. — Якщо будете чемні, то я пригощу вас у відділку скляночкою какао.

Коул нарешті забрав руку з пошкодженого ока, яке тепер напухло й запливло.

— Цей тип напав на мене! — зарепетував він. — Хочу офіційно заявити про це! Заарештуйте його!

О’Мейлі глянув на нього удавано згорьовано.

— Ви справді це зробили? — запитав він мене, скрушно хитаючи головою.

— Я? — злякано перепитав. — Та мені й на думку б таке не спало! Він так поспішав витратити свої гроші, що вдарився об одвірок, коли вибігав.

О’Мейлі грубо зареготав.

— Певно, ви надто вже квапилися, — сказав він, підморгнувши Коулу.

Я підійшов до Коула і посміхнувся.

— Бувай, гнидо! Наступного разу, коли надумаєш зайнятися шантажем, не обирай для цього репортера. Побачимося років за десять!

Поліцейські вивели Коула. Він вийшов безмовний, приголомшений, очманілий. Уже біля дверей О’Мейлі озирнувся.

— Побачимося ввечері, — сказав він.

— Звісно, — відповів я. — І Коррідан якраз повернеться. Хочу побачити його обличчя, коли повідомлю йому свій маленький сюрприз. Я не відмовився б від такого задоволення навіть за все віскі Лондона!

— І я також, хоча й непитущий, — благочестиво озвався О’Мейлі.

Розділ XXIII

Годинник у вітальні місіс Крокетт вибив пів на восьму, коли я, скрадаючись, підіймався до помешкання Медж Кеннітт. Ніхто не бачив, як я заходив у будинок. Яке полегшення знати, що Джуліус Коул не постане у дверях своєї квартири, похитуючи головою та шпигуючи за мною.

Біля дверей Медж прислухався, нічого не почув і легенько постукав.

— Це я, Стів! — тихо озвався.

Запала пауза, потому двері відчинилися.

Нетта, одягнена в червону з білим сукню, впустила мене.

Зайшовши в кімнату, я зачинив за собою двері.

— Привіт!

— Щось ти рано, Стіве! — сказала вона, кладучи свою долоню на мою. — Усе гаразд?

Очі її запали, під ними виднілися темні кола. Нетта видавалася нервовою та стривоженою.

Я кивнув.

— Гадаю, що так. Я говорив із Біксом. Він хоче з тобою познайомитися.

— Познайомитися? — перепитала вона. — Але навіщо?

— Ти не знаєш Бікса. Він схиблений, — пояснив я. — Каже, що не ризикуватиме своєю роботою, перевозячи якусь невідому красуню у Штати. Я повідав йому, що ти — дівчина вищого класу, але він чомусь думає, що всі жінки, з якими я зустрічаюсь, одягнені у допотопні сукні з червоної фланелі та носять черевики на ґумових підошвах. Єдиний спосіб переконати його, що це не так, — зустрітися з ним. Якщо ти його зачаруєш, то він візьме нас із собою. Він завжди все ускладнює. Тож я домовився випити з ним просто зараз.

— Але ж у нас нема часу, — стурбовано сказала вона. — До того ж це небезпечно — поліція може нас упізнати. Мені це не подобається, Стіве. Чому було просто не привести його сюди?

— Я не міг. Йому ще треба багато чого залагодити. Тож ми зустрічаємося з ним у барі поблизу Найтсбриджу. На вулиці на нас чекає авто. Обговоримо деталі з Біксом, потім він повернеться в аеропорт, а ми приїдемо сюди, заберемо твої речі й також вирушимо в аеропорт. Літак відлітає о десятій тридцять, тож у нас удосталь часу.

Я бачив, що їй не надто сподобалася така ідея, але вона нічого не могла вдіяти.

— Гаразд, Стіве. Тобі видніше. Я лише вдягну капелюха і буду готова.

Я чекав на неї, блукаючи кімнатою та згадуючи Медж Кеннітт, і мені було не по собі.

За кілька хвилин Нетта вийшла зі спальні. Її капелюшок нагадував чайне блюдце, але пасував їй.

— Ти йому однозначно сподобаєшся, — пообіцяв я, оглянувши її. — Виглядаєш пречудово.

Я взяв її під руку.

— Ходімо, але навшпиньках. Нам не треба, щоб місіс К. нас заскочила.

Ми обережно спустилися сходами і всілися у «б’юїк», який я орендував на вечір.

Поки ми їхали по Кромвелл-роуд, Нетта спитала:

— То що відбулося за цей час, Стіве? Ти дав Джуліусу гроші?

Я чекав на таке запитання, а тому моя маленька брехня була вже готова.

— Так. Негідник узяв гроші: лишається тільки сподіватися, що він не продасть нас, поки ми не полишимо країну.

Я швидко глянув на неї. Вона зблідла, міцно стиснувши губи.

— Коли ти віддав йому гроші? — поцікавилась вона, і я вловив у її голосі тривогу.

— Сьогодні о третій тридцять. Дав йому п’ятсот фунтів. Це великі гроші, Нетто.

Вона нічого не відповіла, дивлячись просто перед собою, і на її обличчі застиг жорсткий вираз.

Коли ми під’їхали до маленького бару поблизу Найтс-бриджу, вона спитала:

— А Джек Бредлі? Чи чув ти щось про нього?

— Ні, — відповів я. — Мені нічого не вдалося для нього зробити. Коррідана не було в місті, тож я не міг без його дозволу забрати персні. Ультиматум Бредлі сплив о четвертій годині. Наскільки мені відомо, поліцейські вже мене розшукують. Якщо це справді так, то вони спізнилися. Я виїхав зі свого готелю сьогодні опівдні. Всі мої речі тут, у багажнику. Я готовий до відльоту.

Ми вийшли з «б’юїка». Нетта сторожко роззирнулася довкола.

— А ти впевнений, що тут безпечно, Стіве? — запитала вона, неохоче прямуючи до дверей. — Безумство йти туди, де нас можуть упізнати.

— Заспокойся, — сказав я їй. — Тут достатньо безпечно — зроду немає відвідувачів. Ніхто не здогадається нас тут шукати.

І я поквапно зайшов у бар.

Гаррі Бікс у шкіряній льотній куртці з намальованим на ній альбатросом — відзнакою його ескадрильї, — стовбичив біля стійки бару, тримаючи в руці віскі з содовою.

В барі було ще два відвідувачі, але вони сиділи в дальньому кутку і навіть не підвели поглядів, коли ми увійшли.

Бікс — гладкий, кремезний, добродушний — випростався, побачивши нас.

Глянув на Нетту і присвиснув.

— Привіт! — заволав він, вишкірившись від вуха до вуха. — Ти й справді знайшов собі