Читати книгу - "Пробуджені фурії"

досі збирав фокус докупи після станера, тож мені знадобилася хвилинка, щоб упізнати нижню частину гніздища. Вочевидь, я падав не дуже довго.

— Що це робиться, Розкопко? — прохрипів я.

— Падаючи, ви вхопилися за марсіянський службовий трос, який, підтверджуючи наші припущення про його функцію, втягнувся й підняв вас угору, до безпечної зони.

— Безпечної зони? — я зиркав на виступи навколо мене, вишукуючи надійної опори для ніг. — І як воно працює?

— Ми не впевнені. Схоже на те, що з позиції, в якій ви опинилися зараз, марсіянин, принаймні дорослий марсіянин, міг би без особливих зусиль використати конструкцію, яку ви бачите навколо, і досягти отворів знизу гніздища. Кілька з них…

— Гаразд, — я хмуро глянув угору на свій стиснутий кулак. — Скільки я отак провисів?

— Сорок сім хвилин. Скидається на те, що ваше тіло чудово опирається нейрочастотній зброї. Крім того, що створене для виживання у висотних і небезпечних умовах.

І не кажи.

Як взагалі могло статися, що «Ейшундо Орґанікс» не втрималися на ринку? Я був би ладен платити стільки, скільки б вони зажадали. Я раніше бачив приклади підсвідомих програм виживання для бойових чохлів, але це просто був зразок чистої геніальності біотехніків.

Розмазана згадка про те, що трапилося, заворушилася в моїй загуслій підглушеній пам’яті. Відчайдушний страх висоти, шалене запаморочення й усвідомлення падіння. Вхопився за щось побачене краєм ока, коли оглушливий ефект станера обгорнув мене холоднючим чорним плащем. А потім щось рвонуло плече і свідомість затухла. Врятований якоюсь повною ботанів лабораторією та їхнім захопленням власним проектом трьохсотлітньої давнини.

Слабенька усмішка зникла, коли я спробував прикинути, що могло зробити з жилами й суглобами руки заклякле напруження впродовж години й статичне розтяжне навантаження. Я намагався вгадати, чи не залишиться від цього перманентних ушкоджень. Або чи зможу я взагалі знову рухати тією кінцівкою.

— А де решта?

— Пішли. Зараз вони вже вийшли з мого радіусу.

— Тож вони думають, що я полетів донизу.

— Схоже, що так. Чоловік, якого ви називали Ковачем, призначив кількох зі своїх підручних на пошуки коло підніжжя гори. Як я розумію, вони спробують витягнути звідти ваше, а також тіло жінки, яку ви скалічили в перестрілці.

— А Сильва? Моя колега?

— Вони забрали її з собою. Я маю запис…

— Не тепер, — я прочистив горло, вперше відчувши, як сильно мене висушило. — Слухай, ти казала про отвори. І те, як їх можна дістатися звідси. Де найближчий?

— Позаду вигнутого в трьох місцях перевернутого шпилю ліворуч від вас є отвір діаметром дев’яносто три сантиметри.

Я витягнув шию і помітив те, про що начебто говорила Розкопка-301. Шпиль дуже сильно скидався на перекинутий двометровий капелюх відьми, який велетенські руки сильно зіжмакали в трьох різних місцях. Він був укритий неправильними синюватими гранями, які в притіненому світлі під гніздищем блищали, як мокрі. Найнижче місце деформації вигнуло вершечок капелюха майже горизонтально й утворювало таке собі сіделко, за яке, здавалося мені, можна було вхопитися. Від нього до місця, де я висів, було десь із два метри.

Легко. Нічого складного.

Якщо ти впораєшся з таким стрибком з однією неробочою рукою, звісно.

Якщо твоя чудо-рука краще вчепиться за марсіянський сплав, ніж годину тому нагорі.

Якщо…

Я потягнувся вгору правою рукою і взявся за трос біля іншої руки. Дуже обережно я переніс вагу й почав підтягуватися на іншій руці. Коли вага перестала тягти за ліву руку, в ній кольнуло, а тоді через задубіння по ній проскочив рваний спалах жару. В плечі скрипнуло. Жар поширився поруганими тканинами й почав переростати в якусь подобу болю. Я спробував зігнути лівицю, але не відчув нічого, крім іскорок у пальцях. Біль у плечі наростав і почав проникати у м’язи в бік ліктя. З усього виходило, що коли рука нарешті зрушить з місця, вона дуже болітиме.

Я знову спробував поворушити пальцями на лівій руці Цього разу іскорки поступилися місцем глибокому бо в кістках, від якого з очей бризнули сльози. Пальці не відповідали. Долоня ніби прикипіла до троса.

— Бажаєте, щоб я сповістила аварійні служби?

Аварійні служби: поліція Текітомури, у них за спина ми — служба безпеки списантів, що принесе звістку про те, наскільки незадоволений Курумая, сповіщений місцевий осередок якудзи із новим мною за усміхненого ватажка і, хто знає, може, й Лицарі Нового Одкровення, якщо їхні кишені дозволяють давати хабарі поліції, і якщо вони стежили за недавніми подіями.

— Дякую, — кволо промовив я. — Гадаю, сам упораюся.

Я глянув угору на зсудомлену лівицю, тоді знову на тричі вигнутий шпиль, тоді вниз, у порожнечу. Протяжно й глибоко вдихнув. Тоді повільно пересунув праву руку по тросу, поки вона не торкнулася своєї зчепленої напарниці. Ще один вдих — і я гойднув тілом нижче пояса. Щойно реанімовані нервові закінчення в животі одразу запричитали. Я махнув правою ногою, щоб зачепитися, промазав, махнув ще раз і таки зачепився. Обкрутив ступню навколо троса. З лівої руки знялося ще трохи ваги. В ній почало серйозно стріляти — боляче вибухало в суглобах і м’язах.

Ще один вдих, ще один погляд ун…

Ні, біс тебе бери, не дивися вниз.

Ще один вдих, зціплені зуби.

Тоді вказівним і великим пальцем я почав по одному розгинати паралізовані пальці, що трималися за трос.

За пів години я покинув синюватий морок гніздища, не відступаючи далеко від межі настирного маніячного реготу. Адреналіновий настрій не полишав мене всю дорогу по плечу консолі, вниз хисткою драбиною археологістів — нелегкий шлях, коли одна рука ледве працює — а тоді сходами. Я ступив на тверду землю, й досі придуркувато всміхаючись, а тоді подався стежкою між хатинами з насадженою обережністю й тихенькими вибуховими розрядами смішливого пирхання. Навіть діставшись нашої хатини, навіть зайшовши всередину і глянувши на порожнє ліжко, в якому лишалася Сильва, однак я відчував ще незгаслу усмішку, що смикалася на моїх губах, і сміх, що тихо булькотів десь у животі.

Я ледве видряпався.

Розчіпляти пальці на тросі було не дуже весело, але якщо порівнювати це з рештою пригоди, то можна сказати, що то була чиста насолода. Щойно звільнившись, моя ліва рука впала й повисла на плечі, суглоб в якому болів, як гнилий зуб. Від неї було стільки ж користі, скільки було б від гирі на шиї. За тим послідувала добра хвилина матюків, перш ніж я змусив себе відчепити праву ногу, вільно хитнутися на правій руці й використати інерцію, щоб незграбно стрибнути вбік, до шпилю, що стримів донизу. Я вхопився рукою, вп’явся нігтями й побачив, що марсіяни