Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Здавалось, моє серце спинилось, і я заціпеніла. Торнтон сіпнувся та загорланив щосили:

– Ось вона! Сюди! Сюди! Хапайте її!

Я підірвалася з місця (сумку з харчами, певна річ, всяким паскудам не лишила). Скочити на Опала було справою секунди, і я не зчулась, як ми вже летіли крізь смарагдові зарослі. Колюче гілля зашмагало по обличчю, занулило орієнтацію в просторі та відібрало будь-яку можливість бачити – просуватися так далі було неможливо.

– На дорогу! Знайди дорогу! – заблагала Опала і припала до надійної шиї, аби хоч трохи вберегтись від ударів.

Та коли ми вилетіли на стежку, легше не стало. Тобто, фізично – так, а от в інших планах – суцільне погіршення. Бо оку відкрилась немаленька група людей, піших і кінних, у повному озброєнні, а також з оравою гігантських та ікластих монстрів.

– Це вона! – здійнявся неймовірний галас, а за ним і курява, бо компанія рвонула в погоню.

Нагнати мене зараз було їм не під силу, бо жоден з їхніх коней не зрівнявся б з Опалом. Одначе в них був могутній друг, що мені доводився найгіршим з ворогів — і це був час.

Опал не міг би бігти так вічно. Що робити? Куди завернути? Змусити Опала бігти ще швидше, щоб відірватись від переслідувачів, чи зменшити швидкість до того мінімуму, на якому вона порівнялася б зі швидкістю тих негідників, аби Опал беріг сили та зміг пробігти довше? О, як тяжко думати в такому становищі!

Та несподівано краєвиди типу «ліс-поле» змінились краєвидом «урвище-річка». На додачу з наступним відкриттям це мене доконало: хоч дорога тут не закінчувалась, а завертала праворуч уздовж урвища, її загородило трійко озброєних вершників.

«Обійшли», – приречене розуміння.

«Це пастка. Поразка. Кінець!» – не стримала розпачливого стогону.

Нас оточили зі всіх сторін, і дороги більше не було. Хіба… прямо.

Тільки прямо — з кручі та в річку! Холодок пройшов мені по спині від такої думки, та іншого виходу я не бачила. В найгіршому випадку краще розбитись об скелі чи втопитися в річці, аніж знову потрапити в руки сеньйори Лефевр! (зразкова віра в успіх операції)

– Сподіваюсь, ця річка глибока, – поділилась з Опалом. – І як же весело було б, якби раптом виявилось, що ти не вмієш плавати…

«Матусі своїй такі гіпотези висувати будеш», – фиркнув Опал і взявся набирати розгін.

Підковані копита застукали об кам’яну породу – почалася скеля. Якийсь запізнілий страх торкнувся душі, та куди вже йому… Всього десять метрів — і урвище. Я глибоко вдихнула, припала до Опалової шиї та заплющила очі.

Дужий поштовх – і я відчула, як ми відірвались від землі. Цей лютий шум у вухах, невизначеність долі та скажений опір повітря… А потім удар. Вода обступила зі всіх сторін і надавила з вагою цілої земної кулі. Це так треба? Це так задумано? Це вже кінець?!

Та раптом ми випірнули на поверхню.

Воїнства кисню увірвалися в легені, а я досі не могла прийти до тями. Невже справді вдалось? Та ще не час радіти: нічого не заважає Торнтону продовжити погоню. Урвище надто стрімке, не видно жодного спуску…

«Та хто сказав, що вони не пострибають за мною?!» – блиснула думка.

Адреналін, піднятий бойовий дух – усе зануртувало в мені з новою силою та передалось Опалу. Я обернулась: переслідувачі товпились над краєм урвища, по-дивному принишклі. Не схоже було, що вони стрибатимуть чи шукатимуть обходу – та це й неважливо. Це мій шанс відірватись!

Опал міцно тримався на воді, ми стрімко наближались до берега, я вже складала плани, як ми розчиняємось серед хащів, якими інтервалами мчимось та коли стаємо на перепочинок… Як раптом стало ясно, що всі плани приречені на провал.

Бо протилежний берег річки – той заповітний берег, настільки жаданий мокрими екстремалами – виявився зовсім не безлюдним. Яскравою плямою серед пишної зелені виділялось пурпурово-сріблясте шатро та ще з десяток звичайних, між ними носилися постаті. На превеликий жаль, не помітити нашу появу було неможливо.

І щойно копита Опала торкнулися дна, а згорьовані екстремали офіційно досягли берега, як розпочався цілеспрямований рух у наш бік.

– Ну, що ж мені так таланить?! – визвірилась я.

Заводити нові знайомства зовсім не кортіло. Дружелюбністю від них і не пахло, плани мої позривали та ще й так швидко рвонули навперейми – я вмить сприйняла їх за ворогів. Та дарма! Від Торнтона втекла і від цих втечу!

– Вйо! Вйо! – загукала Опалу та взяла ближче до річки.

Це той дикий адреналін після стрибка штовхав мене до нових авантюр. Проте раптом адреналін став пригасати. Мушу сказати, я вперше в житті побачила списи. Раніше я читала про них тільки у книжках та слухала, як гине ворожа кіннота, натикаючись на ряди списників… Кіннота. Гине!

– А щоб його! – знову визвірилась я.

Перевіряти, що буде з Опалом, якщо він налетить на таку штуку, я не збиралась. Круто повернула, хотіла обійти, рвонути в інший бік… А нас оточили звідусіль! Щільне коло зімкнулось до самої річки та продовжувало стискатись. Я не розуміла, що коїться: на одну маленьку мене стільки воїнства й веремії? Куди ми потрапили, хай йому грець?!