Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 15.2

Останню пару в нас вела старенька й мила викладачка Ольга В’ячеславівна. Половину пари ми більше знайомилися, ніж вчилися. Та про навчання жінка теж не забувала, лише часто відхилялася від нього.

Щоправда, більшість її не слухали. Хтось спав, а хтось залипав у телефоні. Можливо, це так стрес впливав на них? Чи їм реально не цікаво було?

Не розумію, як так можна вступити й не хотіти слухати того, що говорить викладач.

Діма був поміж тих, хто любить поговорити під час заняття. Це заважало. Особливо коли відчувала його увагу. Та від другої пари Артур не відходив від мене. Він сідав позаду нас з Ангеліною і моя нова подруга почала його злегка дратувати.

Подруга. Я досі не могла зрозуміти, коли ми ними стали. Та Ангеліна з першої секунди вирішила, що ми ними будемо. А я чомусь не хотіла заперечувати.

Вийшовши з аудиторії ми влилися в потік студентів, що, як і ми покидали університет.

Йшовши по коридору, спереду мене був Артур, а Ангеліна збоку. Вона якраз сперечалася через телефон зі своїм хлопцем. Деякі слова я не розуміла, так само як і речення. Вона цікаво говорила, коли була розлючена. Потрібно буде спитати в Катерини про їх значення.

— Знаєш, йди ти до біса! Не телефонуй мені більше! — крикнула й вимкнула слухавку. Дехто зі студентів обернувся і почав шептатися. Артур, здавалося, удавав, ніби він нас не знає, ну хіба що Ангеліну. Я з осторогою дивилася на неї.

— Все гаразд?

— Так, усе просто чудово! — крикнула вона й, глянувши на мене, зітхнула. — Вибач, я не мала була кричати.

— Все гаразд. У тебе видався важкий день.

— Емоційно, так точно, — всміхнулася, поправивши волосся. — Знаєш, я йому говорю, що мене поставили з якимось придурком у старости, і знаєш, що він сказав?

Я хитнула головою.

— І що? І що! Ніби це якась дурниця! Йому взагалі пофіг, що біля мене буде якийсь лівий парубок.

— Мені шкода, що так…

— Та не переймайся, — махнула рукою. — Ліпше поговоримо про тебе. Він дійсно тобі брат? Прізвища у вас однакові, а ось, як так вийшло, що він українець, а ти турчанка?

Це багатьох шокувало, коли під час перекликання дізналися, що двоє однокурсників з однаковим прізвищем. Але це вони ще не здогадалися, що в нашого куратора така ж.

— Ну… — я хаотично глянула на Артура.

Здавалося, він відчув це й обернувся. Я благала його очима. Він закотив очі й глянув на Ангеліну.

— Прийомний син я. Підкинули на поріг. Таке пояснення влаштує?

— Підкинули? — охнула із широко розплющеними очима, прикриваючи рот долонею. — Бідолашка. Мені дуже шкода. Ти це очікував почути? — змінилася на обличчі й вигнула брів.

— Я очікував почути: «Більше не буду пхати носа туди, куди не просять."

— У твої ніхто не лізе.

— Не сваріться…

— Ми не сваримося. Просто мене вирішили роздратувати всі хлопці сьогодні.

— Може, це ти всіх бісиш?

Ангеліна натягнуто посміхнулась і подивилася на мене.

— Будь ласка, скажи, що він не твій брат.

— Він мій брат, — продовжила версію Артура.

— Тоді, — вона відвела очі й через мить подивилася округленими й нахмуреними бровами. — Це тебе підкинули?

Я втратила дар говоріння.

Артур пирхнув.

Я почервоніла. Дійсно, кого й підкинула, так це мене.

— Ви дивні, але мені подобаються дивні люди.

— Прозвучало, як загроза, — буркнув Артур.

Вона хотіла щось сказати та коли ми вийшли за іншими студентами на двір, то вона замовкла від пронизливого вітру.

— Жах! Як холодно. Зранку було тепліше.

Загорнувшись у пальто, я глянула на її легеньку куртку й коротку спідницю. Здригнулася від холоду, ніби це я була легко одягнена, а не вона.

— Ти підтримуєш стандарти, що першокурсниці не думають мозками.

— Ти мене тільки що тупою назвав? — обурилася дівчина.

— Необачною. Прогноз погоди, для кого?

— І без тебе знаю, для кого. Мелісса, ти в яку сторону?

— Туди, — вказала в той бік, звідки ми прийшли.

— Мені в інший, — сумно промовила, спускаючись по сходах.

— Ти так і не поговориш із Дімою?

— З тим рибалкою? Ні. Буду ще я на нього свій час тратити.

— Але Микита Вікторович казав, аби ви його оповістили, — занепокоєно сказала.

— Ой! Мало, що він там сказав. Я впевнена, що він зараз поїхав додому і проводить час із дружиною, навіть не згадуючи, щоб йому щось не сказали.

У мить охолонувши, серце вистрибувало. Вона знає, що він одружений? Стало дурно і злякалася, що вона здогадується, або згодом здогадається.

— Дружина? — якомога байдуже запитала.

— Так. Бачила його обручку? Точно одружений.

У мить сховала руку в кишеню. Обручка. Це ж потрібно було так тупанути. Двома пальцями зняла її та залишила лежати на дні кишені. Здається, вона не помітила, або ж вона тільки на чоловічі обручки звертає увагу.

Артур кашлянув і ми глянули на нього. Він щось друкував на телефоні.

— Нам треба йти, ще набалакаєтеся, — роздратовано глянув на Ангеліну і продовжив друкувати.

— Боже, як добре, що в мене немає брата. Тоді до завтра, — підійшовши, обійняла мене.

На секунду завмерши, я не встигла відповісти на обійми, як вона махнула рукою і побігла в протилежну сторону. Судомно ковтнувши, я повернулася до Артура, і ми пішли. Покинувши територію університету, ми йшли повз на тротуарі, а повз нас їхали машини. Це був єдиний звук, що супроводжував нас усю дорогу.

Коли ми підходили до машини Микити, Артур глянув на мене.

— Якщо вона тебе турбує, просто скажи це, і я спроваджу її.

Шоковано обернувшись, різко захитала головою.

— Ні. Вона мила…

Він розсміявся, і я замовкла.

— Тепер я зрозумів, чому ти з Катериною здружилася. Тебе тягне на «милих».

Стало ніяково.

— Зрозумів, — зітхнув. — Милі такі милі. Тільки сподіваюся, ти того чувака не вважаєш милим? Бо кого він не витримає, так це його.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍