Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 54

Я хмикаю. Як мені відомо та квартира більше не Романа. Вона належить Громовенку. Я ніколи не цікавилася, що він з нею зробив. Продав, здав в оренду чи не чіпав. Я застібаю валізу та підтримую телефон плечем:
— Гадаю краще, якщо ви відвезете його до себе. Там зможете про нього дбати.
— Але лікар дав чіткі вказівки.
Я розумію, якщо не скажу правди, то буде тільки гірше. Важко зітхаю та зізнаюся:
— Мені неприємно про це говорити, проте ту квартиру у Романа забрали за борги. Вона більше не його. Ми не робили ніякі ремонти, а перебралися до вас саме з цієї причини.
— Не може бути, — жінка вражено ахкає, — я вчора їздила туди, провітрила, підготувала до приїзду Романчика. Там нічого не змінилося.
— Однак, у неї інший власник. Просто поки він з нею ще нічого не робив.
Насправді сумніваюся, що Лук’яну потрібна та квартира. Швидше за все, це частина його помсти. Мені страшно. Виявляється я не знала, з яким монстром живу. Він весь прикидався, вдавав турботу, щирість і… кохання. Громовенко знов мене обманув. Серце стискається від болю. Чую рішучий голос Надії Іванівни:
— Не вірю. Роман не міг таке зробити. Я пошукаю документи, а поки ми їдемо туди. Прошу, поживи з ним кілька днів. Потрібно, щоб він згадав. Йому важко без тебе. Він весь час про тебе говорить, з нетерпінням чекає зустрічі. Будь ласка, не відмовляй.
Я стискаю губи. Зараз мені нічого не хочеться. Взагалі. Не хочеться нікуди їхати, ні з ким говорити й навіть жити не хочу. Моє серце наче вирвали з грудей і залишили там порожнечу. Спустошена, вивернута навиворіт. Мені байдуже до всього. Апатія наростає з кожною секундою. Не розумію в яку мить піддаюся на її вмовляння.
— Добре, я приїду.
— Зателефонуй Роману, — жінка помітно пожвавішала, — він дуже засмутився, коли ти не відповіла.
Наче покірна лялька, змушую себе набрати номер Романа. Відкинута, обманута, самотня. Якщо я ще потрібна Роману, то з мого боку буде дурістю відмовлятися від нього. Одного разу він зцілив мої рани, можливо, зробить це ще раз. Одразу чую його стурбований голос:
— Привіт! Мене сьогодні виписують з лікарні. Ти ж зустрінеш мене?
— Так. Я чекатиму тебе у нашій квартирі, — впевнено запевняю, хоч і розумію, що Громовенко при першій нагоді викине нас звідти. Роман полегшено видихає:
— Я скучив. Нарешті тебе побачу.
— Так, до зустрічі!
Поспішно закінчую розмову й не стримую сліз, які ріками стікають обличчям. Не знаю, як мені оговтатися. Той, кого я називала коханим, знову нещадно розтоптав моє серце, а з Романом я не бачу спільного майбутнього. Вирішую не думати про це зараз. Складаю решту речей, залишаю червону білизну на ліжку. Вона ще з цінниками, тому Лук'ян запросто може її здати. Викликаю таксі та залишаю на столі банківську картку Громовенка. Виходжу з квартири, у якій почувалася щасливою. Кладу ключ під килимок. Спускаюся ліфтом та прямую до виходу. На вулиці до мене наближається Сірий. Він з кимось говорить телефоном. Бачить мене та зупиняється.
— Так, вона тут, — чоловік простягає мені телефон, — шеф хоче поговорити.
— Нам немає про що говорити, — відказую не вагаючись, та виглядаю своє таксі. Сірий супиться:
— Шеф вважає інакше. Ти ж розумієш, що тобі краще поговорити. Все одно буде, як він хоче.
Ці слова розбурхують злість у венах. Громовенко зовсім не враховує мої бажання. Хочеться видряпати йому очі, вдарити у черстве серце та по зрозумілому обличчю. До нас наближається таксі. Я не стримую емоцій:
— Не буде. Чуєш? Не переслідуй мене, відпусти. Я не збираюся з ним говорити.
Відчиняю задні двері та закидую валізу на сидіння. Сама сідаю поруч і авто їде вперед. Автоматично відповідаю на запитання таксиста та уточнюю адресу. Сірий не переслідує і я з цього приводу радію. Хочеться, щоб таксі рухалося повільніше або й зовсім зупинити мить. Не бажаю бачитися з Романом, але, можливо, він стане моїми ліками.
Приїжджаю до квартири першою. Швидко розкладаю речі, але сподіваюся довго тут не затримуватися. Максимум кілька днів. Мені потрібно знайти інше житло. Кожний куток просякнутий спогадами. Я не була з Романом щасливою. Мені доводилося тяжко працювати, навчатися та доглядати за домом. Він не робив нічого. Я марно сподівалася на його дорослішання. На відміну від нього, Лук’ян здавався справжнім чоловіком. Турботливий, чуйний, відповідальний. З ним почувалася немов за кам’яною стіною, але це все виявилося фальшем. Сльози знову течуть обличчям, а у мене немає сили їх зупинити.
Чую голоси та витираю обличчя. До квартири заходять Роман та його батьки. Я виходжу в коридор. На обличчі чоловіка з'являється посмішка:
— Аліно! Кохана, я скучив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍