Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він заспокоївся та продовжував тихіше:
— Ось що в нас відбувається, і ось чому мені потрібен час.
Був майже світанок. Король підійшов до Понсе та поклав руку йому на плече. Ця рука була сухорлявою та легкою, вона майже нічого не важила.
— Коли я зустрічаю людей, схожих на вас, я гадаю, що то був великий жаль, що ми мали відмовитися від усього західного. Розумієте, до того, як мусульмани вийшли зі своєї пустелі, ми були з вами одною цивілізацією. При дворі моїх предків розмовляли грецькою. Але ми поки що надто слабкі ризикнути відкритися всім, хто стверджує, що є нашими братами, але продовжує, наскільки нам відомо, намагатися нас навернути, не знаючи, що втрачає нас.
Прибравши руку з плеча Понсе, він пішов до дверей.
— Завдяки вам, — промовив він майже радісно, — в моєму житті тепер є надія. Я знав, що мені треба зробити. Тепер я знаю, скільки часу я маю на це.
Король усміхнувся, а відвідувачі мовчали, немов знесилені. Потім Деметріос, зніяковілий від сонячного світла, що заходило до кімнати, провів їх додому. Вони попросили його залишити їх самих, щоб перевдягнутися, та домовилися з молодим чоловіком, щоб він зайшов до них пізніше.
Ледве зачинилися двері, метр Жюремі кинувся до Жана-Батіста:
— Ти збожеволів? Що на тебе найшло? Ми ж домовилися: ти мав пригасити його радість, приготувати його до довгої хвороби. Але навіщо це одкровення? Цей вирок?
— Я знаю, — сказав Жан-Батіст, охопивши голову руками. — Дивлячись на цю людину… я не міг збрехати.
— Щодо збрехати, це зрозуміло. Але навіщо вся правда?
— Є в ньому щось таке, що змусило мене сказати все.
— Це не в ньому, — сказав метр Жюремі. — Це в тобі. Передректи долю королю! Яке запаморочення! Ти прийняв себе за Бога, мій друже. З тобою все зрозуміло: це гординя, напад гордині та й годі.
— Не думаю, — глухо озвався Понсе. — Все якраз навпаки. Коли я розмовляю з ним, він не Король. Я звертаюся до нього як… до брата.
— До брата, якого ти щойно зарізав.
Ледве він встиг закінчити фразу, як тричі постукали в двері. Протестант відчинив: двоє офіцерів охорони прийшли взяти їх під стражу.
Розділ 13
Люті на вигляд та нездатні розмовляти іншою мовою, ніж їхня, стражники відвели двох франків до палацу, не таємним шляхом, котрим останні скористалися вночі, а зробивши повний обхід навколо мурів та зайшовши з парадного входу.
Вони пройшли вузьким передпокоєм і знов опинилися в залі, де їх розпитував рас зі священиками. Там на них чекали ті самі посадовці, але, цього разу, вони розділилися на дві групи, між якими, укриті простирадлом, лежали на плитах три тіла. Драгоман, який тлумачив арабською офіційну аудієнцію з Імператором, наблизився до них та сказав, передаючи слова, які промовляв високим голосом один з церковників:
— Ви передали нам ліки вашого виготовлення, які були призначені самодержцю. Їх спробували ці раби: вони є мертвими.
Жан-Батіст відчув велике полегшення. Він боявся геть іншого. Щодо того, що вважалося офіційними «ліками», то це була суміш води, борошна та бурякового барвника, яку він змішав на очах самого Деметріоса.
— Скажіть цим месьє, — заявив з усмішкою Жан-Батіст, що наш рецепт є простим і що перш, ніж відправити зразки, ми залишили месьє Деметріосу таку ж саму кількість ліків, які, я сподіваюся, дійшли до Імператора.
Ще до перекладу, ледве почувши ім’я Деметріоса, товариство захвилювалося. Лікарі зрозуміли, що зараз покличуть молодого грека. Невдовзі він прибув — спітнілий, з дерев’яною скринькою, де знаходилися зразки тієї речовини, яку вони передали священикам.
Молодий чоловік виголосив довгу заяву, якої франки не зрозуміли, але відчули її легковажний тон. Підсилюючи слова дією, Деметріос відкрив скриньку, схопив щіпку суміші, з’їв її на очах присутніх та запропонував скуштувати всім навколо себе. Священики відразливо скривилися й товариство, після недовгої суперечки, лишило залу. Тільки вони зачинили за собою двері, як почувся відгомін гамірної розмови.
Деметріос пояснив зі сміхом, що інцидент було вичерпано.
— Сподіваюся, що Король якнайменше віддасть їх під суд за отруєння цих нещасних, — сказав Жан-Батіст.
До зали непомітно увійшли двоє вояків та почали витягувати за ноги трупи рабів.
— Під суд віддають лише за вбивство людей, а раби не є такими, — поважно сказав Деметріос.
Після цих слів лікарі з провідником також залишили залу. Оскільки примиритися з нещастям інших легко, особливо, якщо його виправдовує все суспільство, вони швидко забули жертв цієї безглуздої махінації та згадували її лише для сміху.
Цей випадок допоміг їм зрозуміти, як Король здійснює свою владу серед усіх цих небезпек. Єдиними, хто користався його довірою, були люди, подібні до Деметріоса та Гаджі Алі, тобто такі, які належали до іноземних націй. Деякі потрапляли до Абіссінії ще дітьми, під час
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
