Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

На межі

– То чому ти так ненавидиш історію? – запитав Олег за якийсь час. Романа вже дожувала свого бутерброда і другий пиріжок, заїдаючи нерви. І тепер напружено гіпнотизувала дорогу.

Вони добряче затримались біля Гаївки, що розуміли всі. Але необхідно було перевірити крадену автівку, пошукати якісь докази чи підказки стосовно тих, хто на них полює. Вони навіть сподівались зброю якусь знайти. Та автівка виявилась абсолютно чистою і порожньою, ніби щойно з салону. Марно згаяний час.

– Не те, що б я прямо її ненавиділа, – протягнула. – Просто я не розумію, чому я маю марнувати на неї свій час?

– Марнувати? – здивовано перепитав Олег.

– А як це ще назвати? Окрім як марнуванням часу? От яким чином знання дати підписання чергової тупої унії може допомогти мені знайти роботу? – роздратовано. Уся ця пригода вже ризикувала поставити хрест не тільки на її житті, але й на мрії.

«Я вляпалась в історію з убивством княжича, – жах від цієї простої думки майже заполонив усю її. – Як після такого мене візьмуть працювати в СБ?»

Романа поспішила тряхнути головою і зосередитись на чомусь іншому. На Олегові, наприклад. Він виглядав кепсько. На скронях ближчав піт, розтріпане волосся злиплось, очі трохи запали. І дуже зблідніли губи.

«Йому знову зле. А всі знеболюючі лишились в тій автівці, – пригадала. – Чорт».

– Знання історії розширює світогляд і дає краще розуміння природи речей, – Олег ще й дихав важкувато, це Романа вже теж чула. – Та ж дата підписання важлива не сама по собі, а в сукупності з усіма іншими подіями, які передували чи наслідували їй. Що підвело людей до її створення і підписання, наскільки це рішення було вірним з огляду на наступні події? Вивчаючи історію ми вчимось на чужих помилках чи досягненнях.

«Наче лектор», – не змогла не посміхнутись про себе. Гірко, бо юнаки не мали дихати так важко, ніби їм років дев’яносто, не менше.

Відвернулась до Уласа. І з жахом помітила, що той також виглядає не надто здоровим.

«Його ж не поранили? Ні? – Оглянулась в пошуках крові. В Олега на светрі вже з’явилась плямка. Але в Уласа наче все було гаразд? – Він би поскаржився, якби ні? Але ж Олег і сам не одразу помітив поранення. Що як Уласу стане зле за кермом? – вона не любила цього, накручувати себе. Та останні події почали наштовхувати на найгірші думки: – В мене нема прав. Навіть якогось досвіду водіння. Як діяти, якщо щось знову трапиться?»

– Я навчаюсь за спеціальністю «Захист і збереження інформації», планую на наступний рік, – за розмовою можна було відсторонитись від проблем. Уберегтись від паніки. – Якщо, звісно, доживу до наступного року.

– Гей! – перебив Олег. – Все буде гаразд.

– Угу. Так. Звісно. Але, – помотала головою. – Серйозно, як знання біографії чергового Рюриковича має вплинути на мої навички роботи з системами захисту інформації чи мережі? Яка мені різниця щодо їхніх досягнень чи взагалі життєвих шляхів? Їх же достобіса! Ви бачили те чортове дерево? От ти в курсі, чим відомий і де похований Мстислав Мономахович? – до Олега. Поруч якось дивно хекнув Улас. – Чи ти?

– Ну, це ж мова не про Володимировича? – скосив погляд на хлопця. І знов повернув увагу дорозі. – Сина Володимира Мономаха?

– Так, гадаю, – хитнув головою Олег. – Він народився в тисяча сімдесят шостому році, князь київський – з тисяча сто двадцять п’ятого. Успішно воював із половцями та литовцями, чим зберігав відносний спокій на землях Русі. Підтримував дипломатичні і династичні відносини з європейськими королівствами, в першу чергу тому, що міг відбивати атаки половців і не давати останнім вторгатись до інших європейських країн. Спорудив Свято-Федорівський монастир, який знаходиться між Андріївською, Десятинною церквами та Михайлівським Золотоверхим Монастирем, там же і похований, – промовив. – До речі доволі симпатичний храм. Невеликий, але світлий. Раджу якось відвідати.

– Це ти жартуєш? – Романа здивовано покліпала очима. Вона ж задала питання заради приколу. Навіть без упевненості, що її питали саме за це на іспиті. – Як ти все це запам’ятовуєш? Тобто, я ж просто так запитала, – пробурмотіла про себе. А сама уперлась поглядом в Олега. Вона знала, що він дивний. Але чим далі, то все більш дивнішим він ставав.

– Можливо це і справді не надто важлива інформація для твоєї спеціальності, – хлопець задумливо відкинув голову і прикрив очі. Йому було важкувато продовжувати розмову, але напружена тиша дратувала ще більше. – Однак мені здається, що хоча б трохи орієнтуватись в історії власної держави, власного народу все таки варто. Це формує певний світогляд. І, зрештою, історія є тим, що нас по-справжньому об’єднує. – Поглянув у вікно, за яким проносились дерева. А за ними – розорені поля. – Історія, культура, мова. Спадок, який ми маємо захищати і берегти, бо він лежить в основі нашого Я.

– Якось патетично пафосно, – всміхнулась. – І надто далеко від простої мене.

– Гадаєш? – Олег продовжував дивитись у вікно. – Може ти просто не правильно читала історію?

– Тобто?

– Історія Русі – це не історія Рюриковичів. Це історія народу, який в різні часи або підтримував, або гнав князів. Обирав гетьманів, формував вільне козацтво чи платив дань Золотій Орді. Це історія людей, які захищали свій дім, або просто працювали на своїй землі. Простих людей як ти.

Романа навіть посміхнулась, повертаючи собі трохи гарного настрою. Гніватись на княжу династію в неї вже ставало звичкою:

– Не думаю, що Рюриковичі з тобою погодяться.

Улас дивно хекнув, і дівчина одразу зосередила увагу на ньому.

«З ним точно все гаразд? Він наче ще більше збліднів? Ні?»

– З іншого боку, – нервово продовжила, – в одну історію я вже завдяки декому втрапила. Дякую Богові, що хоч не з самими Рюриковичами. – Тепер підкашлювати почали обидва хлопці. І Романа спробувала розрадити себе хоч якоюсь гарною думкою: – Сподіваюсь ми всі виживимо.

– Виживимо, – досить вперто видав Улас. І трохи веселіше додав: – І мені відшкодують збитки за мого Сокола.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍