Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

— А якщо мені не подобаються соколи? — запитала я. — А якщо не хочу нічого з цього?

— Можливо, у це важко повірити, — сказала Джейн, — але я знаю, що ти відчуваєш зараз. І попри те, Маржан, за тебе вже давним-давно все вирішили. Так, це несправедливо, але від цього неможливо відмовитися. Воно всередині тебе, і так буде завжди. Тож, принаймні, спробуй із цим змиритися.

— А що це взагалі таке? — запитала я. — Яка така мутація?

— Щось у твоїй крові пов’язує тебе з тими створіннями, — відповіла Джейн. — Тільки ти можеш допомогти їм, і більше ніхто.

— Ось чому в мене встромили голку без мого дозволу, — сказала я.

— Я мусила впевнитись.

— А ви? — запитала я. — Ви також належите до гірканського роду?

— Я — щось інше, — відповіла вона, — але це не настільки вже суттєво.

— Чому це треба тримати в таємниці? — запитала я. — Якщо це настільки важливо, чому б не звернутися по до­помогу?

— Тому що світ не готовий допомагати, — відповіла Джейн. — Що, на твою думку, може трапитися, якщо завтра всі прокинуться й дізнаються, що дракони існують? Неважливо, що лише кілька людей зважились би полювати на них, бо цього буде достатньо, аби знищити їх. Ми маємо бути дуже обережними. Ти коли-небудь бачила, що трапляється, коли хтось зустрічає їх уперше? Деякі люди не надто добре дають собі з цим раду. Це може бути небезпечним. Звірі знають це. Вони обирають людей, які готові до них. Ми допомагаємо їм — тваринам і людям. Але здебільшого ми стежимо за балансом. — Вона зробила паузу, в якій відчувався жаль. — Принаймні, так було раніше.

— Що б ви зробили, якби знайшли тих, кого втратили?

— Рециркулювали б їх, — відповіла вона. — Реінтегру­вали б їх у наші моделі. Усунули б будь-яку загрозу їхній безпеці.

— Усунули б.

— Ми серйозні люди, Маржан, — сказала вона. — Я не збираюся це заперечувати.

— Ці зниклі звірі якось пов’язані з моїм батьком?

— Можливо, — відповіла Джейн.

— А Ітака?

— Так, — відповіла вона. — Ітака також.

Вона поклала руку на коробку, а тоді штовхнула її через стіл до мене.

— Відкрий її, — сказала вона.

Я взялася за кришку обома руками й підняла її. Усере­дині, на подушці із сірого пінопласту, покоївся маленький осколок твердого, блискучого матеріалу, що нагадував обсидіан. Джейн знову наділа свої окуляри і з великою зацікавленістю спостерігала за мною.

— Що це за штука? — запитала я.

Осколок був приблизно дюйм завдовжки, удвічі менший завширшки й зусібіч гострий. Він дивним чином ловив світло — з маслянистим переливом, яке, здавалося, відбувалося десь під поверхнею його грубих ламаних граней. Воно викликало в мені дивне відчуття, ніби в самому центрі грудей була якась лунка гуща.

— Можливо, це дрібниця, — відповіла Джейн.

Мені це не подобалося. Мені не подобалося, як він лежав там, на вигляд занадто важкий для коробки. Мені не подобалося, як він поглинав світло в кімнаті, і як це вкрадене світло переливалося в його темній серцевині, ніби водолаз, що потрапив у крижану пастку. Мені не подобалося, як вона дивиться на мене. Я закрила коробку, і мені одразу полегшало. Я відштовхнула її від себе, наскільки мої руки були здатні це зробити.

— Що ви хочете від мене? — запитала я.

— Я хочу знати, що це таке, — сказала Джейн.

— Звідки мені знати? — запитала я. — Шматок каміння. Шматок смоли.

— Чи кістки, — сказала Джейн із послужливою усмішкою. Вона подивилася на коробку, а потім на мене: — Чи рога. — Вона звела брови і стала чекати.

Я не хотіла знову відкривати коробку. Я не мала жодного бажання наближатися до того, що було всередині.

— Чому це так важливо для вас? — запитала я.

— Світ постійно намагається нам щось повідомити, — відповіла вона. — Ітака є сигналом. Ми намагаємося з’ясувати, що він означає.

Сила осколка випромінювалася з коробки. Я майже відчувала, як вона хвилями проходить крізь стіл. Можливо, він навіть видавав звук — таку низькочастотну звукову хвилю, внаслідок чого людям ввижаються ангели. Мої думки плуталися.

— Не поспішай, — сказала Джейн.

Енергія коробки пульсувала у вухах, наче підштовхуючи мене, щоб я підійшла й відкрила її. Мені ж хотілося натиснути кнопку й розтерти осколок на порох, щоб мої очі більше ніколи не бачили його. Що б це не було, воно вселяло жах. Я хотіла втекти від усього цього.

Але я зайшла вже надто далеко, щоби втікати.

— Гаразд, — сказала я. — Я спробую.

Я потягнулася до коробки й узяла її обома руками. Здавалося, що коробка від мого дотику ледь затремтіла. Я потягнула її до себе й знову підняла кришку. Всередині на пінопласті важко лежав осколок. Я зазирнула в нього, змусила себе вдивитись у його глибину, бо гадала, що, можливо, там знайду відповідь, яку шукаю. Мене вже почало нудити, але відповіді я так і не дочекалася. Я зціпила зуби від нападу нудо­ти, а коли вона минула, налаштувала себе на те, що повинна була зробити. І коли була готова настільки, наскільки могла, я поклала свою долоню на поверхню осколка.

Я біжу.

З-під копит летять грудки землі. Ніч виспівує стрілами. По темних боках плине піна. На тілі виступили краплі поту. Крики возносяться, ніби птахи, сповнюючи повітря. Метнувся ліворуч, потім — праворуч.

Легені палають. Голоси близько. Ліс обіймає мене, ховає мене. Беруть у лещата. Стріли нашіптують холодні обіцянки. Шкіра порізана, тече кров. Я продовжую бігти.

Я продовжую бігти.

Я відсмикнула руку від осколка і пристукнула коробку. Шрам на моїх грудях раптом спалахнув таким пронизливим болем, що мені перехопило подих. По той бік столу підвелася Джейн Ґласс, на якусь мить втративши самовладання. Я поглянула на неї.

— Що це? — запитала вона.

Я не знала нічого більше за те, що бачила чи відчула. Не було ніяких корисних знаків, які могли б підказати мені породу тварини, що втратила цей осколок. Якусь мить я була в тілі цієї тварини, але недостатньо довго, аби зрозуміти її форму. Я навіть не бачила, яка вона на вигляд.

Але я знала. Відповідь крилася в моїй крові, і мені здавалося, що вона завжди була там. Якась частина мене знала, і це так само, як ви знаєте ще до того, як лікар скаже вам, що діагноз невтішний.

Джейн Ґласс простягнула руку через стіл