Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

23
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 100
Перейти на сторінку:
і потягнула коробку до себе.

— Я народилася в цьому, — тихо промовила вона, — я виросла в цьому. Я багато чого бачила, Маржан. Але ніколи навіть подумати не могла, що побачу таке.

Лише на секунду я примітила в ній щось, що нагадало мені мене саму — тінь мене самої, давно запропалої, коли світ іще був цілісним, а я все ще була здатна бачити вечорами диво у всесвіті блискучих зірок, які моя мама прикріпила до стелі моєї спальні. Мені було шість років, і мій батько сидів у ногах мого ліжка, його обличчя сяяло у світлі лампи. Він розповідав мені про тварину, яка першою з’явилася на цьому світі. Про ту, що прийшла задовго до появи людей. Про ту, яка була найсамотнішою у світі. Про ту, за якою завжди гналися, куди б вона не йшла, але ніколи не могли спіймати чи приручити.

Про ту, що подарувала мені мою родиму пляму.

— Єдиноріг, — промовила я.

— Єдиноріг. Єдиноріг в Ітаці.

— Мій батько знав? — запитала я. — Він це бачив? — Я кивнула на осколок.

Джейн сумно поглянула на мене.

— Хотіла б я тобі розповісти, — сказала вона, підводячись і забираючи коробку: — Я мушу йти. — Вона попрямувала до дверей у протилежному боці кімнати.

— Зачекайте, — сказала я. — Зачекайте хвилинку. — Вона зупинилася. — Чи це означає, що у когось є єдиноріг? Тобто його спіймали? То саме це означає? Він живий? Із ним усе гаразд?

Вона холодно поглянула на мене, і мої запитання відскакували від неї, ніби зерна рису.

Нарешті — дуже повільно — я запитала її:

— Ви збираєтеся продати єдинорога?

— Найвірогідніше, незабаром нам знадобиться твоя допомога, — відповіла вона.

А потім вона пішла, і хтось надів мені мішок на голову.

Коли я сиділа в темряві на задньому сидінні седана, усі дрібні життєві негаразди раптово видалися неважливими. Я відчула на мить присутність чогось величезного, незбагнен­ного, ніби увесь океан здійнявся й упав на мене однією нескінченною хвилею.

Єдиноріг.

На декілька секунд я перебувала в його тілі. Я відчула ваготу й мудрість мільйонів років. Він був давніший за саму давнину. Його думки були переповнені спогадами, ліс думок, що безперервно простягався аж до початку часів. Він був чистим, недоторканим, диким, і він нікому не належав. Як на те пішлося, він належав землі, місячному сяйву й сотням льодивикових періодів, що їх він пережив.

Як на те пішлося, то вже ми належали йому.

Це був першотвір. Усе інше — просто тіні.

У темряві мішка я мала видіння. Руки, що тримаються одна за одну й тягнуться крізь століття. Батьки, сини, дочки, мате­рі. Сокільники, ветеринари й усі інші, яким нема навіть ліку. Гірканська лінія, що веде до дівчини на галявині, біля якої лежить перекинутий козуб, із якого порозсипалися гриби, осколок рога, що палає у її проткнутих грудях, стаючи частиною її, стаючи частиною нас усіх. Ланцюг із людських історій, боротьби й мудрості, що тягнеться крізь полотно істо­рії, і наприкінці всього цього життєвого огрому — вільна й шалено розтривожена в темряві неписаного часу — я.

Я могла відчути всі ці життя, що передували моєму, як відчувала самого єдинорога. Це були ті самі відчуття, хіба що вони не йшли зсередини мене. І на секунду я відчула, що готова до будь-чого, що на мене чекає.

А потім, так само несподівано, ці життя зникли. Моя рука була порожньою. Минуле здалося таким же далеким, як найхо­лодніша зірка в небі. Була я, і десь далеко-далеко був єдиноріг.

У давній давнині…

Вісім років тому щось прокинулося.

Вісім років тому Гораціо почав будувати свій звіринець.

Сьогодні єдиноріг перебував десь в Ітаці.

І, можливо, мій батько помер через це.

Водій довіз мене додому. Була ніч. Я стояла надворі і спостерігала як він їхав геть, і розмірковувала, що мені робити з тією інформацією, яку я сьогодні дізналася.

Раптом у тихому, прохолодному повітрі я відчула себе маленькою і дурненькою. Ясність і нудота накрили мене одно­часно. До того як я торкнулася осколка, він був у найкращому разі лише підказкою. Але тепер він слугував доказом того, що найрідкісніше й найцінніше створіння, яке коли-небудь ходило по цій землі, перебуває десь на півночі штату Нью-Йорк. І я буквально щойно підтвердила це сім’ї, яка контролювала світовий ринок міфічних тварин.

Я зробила жахливу помилку.

Зорро кинув на мене здивований погляд, коли я промчала повз нього у свою кімнату з телефоном у руці.

— Уже доволі пізно, — промовив Себастьян після чотирьох нестерпно довгих гудків.

— Мені треба потрапити на Ітаку, — сказала я. — Я не можу пояснити навіщо, але я повинна потрапити туди негайно. Можеш мені допомогти?

Розділ двадцятий. Буря над Ітакою

Наступного ранку я сідала на приватний літак, що прямував до Ітаки.

— Мене, відверто кажучи, бентежить, на що саме йдуть гроші, — сказав Себастьян, коли покінчив із бронюванням.

Він купив білети без запитань і вагань, серед ночі, за пів світу від мене. Мабуть, це вартувало тисячі доларів. Я сподівалася, що воно того варте.

Я не мала жодного уявлення, що буду робити, коли доберуся туди, як і не мала жодного уявлення, де би міг перебувати єдиноріг. Можливо, його вже давно нема. Червень був кілька місяців тому. Я прогулювала школу й не ходила на роботу. Я не мала жодного плану, лише мету: не дати єдинорогу потрапити до рук Феллсів. Виправити те, що я накоїла. Проте яким чином це виправити, я не знала.

Злість змушувала мене неспокійно соватися на місці. Я була злою на Феллсів, Гораціо Прендерґаста й мого батька. Я була зла на себе, зрештою, саме я розповіла Феллсам, де шукати єдинорога. Тепер я летіла у безвість, не маючи навіть найменшого уявлення про те, що може чекати на мене, і що я зможу зробити.

Але найбільше мене бісив той факт, що мені доведеться робити це самотужки.

Як на те, невдовзі після злету мені зателефонував Девід Ґінн.

— Приїжджай в офіс, — сказав він. — У нас проблема.

— Яка? — я зірвалася. Тепер я була розлючена й на ­Де­віда.

— Заробітна плата, — сказав він. — Ти не даси собі ради.

Заробітна плата для Девіда була святою справою. Все інше могло зачекати, але не зарплатня. І коли вже так трапилося, катастрофа не за горами.

— Я не можу сьогодні приїхати, — відповіла я. — Поговори з Домініком.

— Домінік не підписує чеки, — сказав він.

1 ... 55 56 57 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"