Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

href="ch2.xhtml#id40">[168], скородумками й кренделями з заварного тіста. Пиріг з курятиною і пиріг-розсольник[169] виглядали навіть наверх. Зап’ятки були зайняті особою лакейського походження, в куртці з доморобної вибійки, з неголеною шпакуватою бородою, особа відома під ім’ям «малого». Шум і виск від залізних скобок та іржавих гвинтів розбудили на другому кінці міста будочника, який підвівши свою алебарду, закричав спросоння що було сили: «Хто йде?» — але, побачивши, що ніхто не йшов, а чулося тільки здалека деренчання, піймав у себе за коміром якогось звіра і, підійшовши до ліхтаря, скарав його тут же в себе на нігті. Після чого, залишивши алебарду, знову заснув за статутами свого лицарства. Коні раз у раз падали на передні коліна, бо були нековані, і до того ж, як видно, спокійний міський брук їм був мало знайомий. Буда, зробивши кілька поворотів з вулиці на вулицю, нарешті звернула в темний провулок повз невелику парафіяльну церкву Миколи на Недотичках і спинилась перед ворітьми будинку протопопші. З брички вилізла дівка з хусткою на голові, в тілогрійці, і гримнула обома кулаками у ворота так дуже, хоч би й чоловікові (малий у вибійчаній куртці був уже потім стягнутий за ноги, бо спав як мертвий). Собаки загавкали і ворота, роззявившись нарешті, проковтнули, хоч на превелику силу, цей незграбний дорожній утвір. Екіпаж заїхав на тісне подвір’я, завалене дровами, курниками і всякими хлівцями, з екіпажу вилізла пані: ця пані була поміщиця, колезька секретарка Коробочка. Старенька незабаром по від’їзді нашого героя в такий зайшла неспокій щодо обману, який міг статися з його боку, що, не поспавши три ночі підряд, зважилась поїхати до міста, незважаючи на те що коні не були ковані, і там дізнатися напевне, почому йдуть мертві душі й чи не схибила вона, боронь Боже, продавши їх, може, за півдарма. До якого призвело наслідку це прибуття, читач може дізнатися з однієї розмови, що відбулася між одними двома дамами. Розмова ця… але хай краще розмова ця буде в дальшій главі.

Глава дев’ята

Уранці, раніше навіть за той час, який призначено в місті N. для візитів, з дверей оранжевого дерев’яного будинку з мезоніном і голубими колонами випурхнула дама в картатому чепурному клоку[170], супроводжена лакеєм у шинелі з кількома комірами й золотим галуном на круглому налощеному капелюху. Дама спурхнула відразу з незвичайною похапливістю по відкинутих приступках у коляску, що стояла біля ґанку. Лакей зараз же причинив даму дверцями, закидав приступками й, ухопившись за ремені позаду коляски, гукнув кучерові: «Пішов!» Дама везла щойно почуту новину і почувала потяг непереможний швидше її переказати. Щохвилини виглядала вона з вікна й бачила, собі на несказанну досаду, що все ще залишається півдороги. Всякий будинок здавався їй довшим, ніж звичайно; білий кам’яний шпиталь з вузенькими вікнами тягся нестерпно довго, так що вона нарешті не стерпіла, щоб не сказати: «Проклята будівля, і краю немає!» Кучер уже двічі дістав наказ: «Швидше, швидше, Андрюшка! Ти сьогодні незносно довго їдеш!» Нарешті мета була досягнута. Коляска спинилась перед дерев’яним же одноповерховим будинком темно-сірого кольору з білими барельєфчиками над вікнами, з високими дерев’яними штахетами перед самими вікнами й вузьким палісадником, за штахетами якого тоненькі деревця побіліли від міської куряви, що ніколи з них не сходила. У вікнах мигтіли горщики з квітами, папуга, що хитався в клітці, учепившись дзьобом за кільце, і дві собачки, що спали на сонці. В цьому будинку жила щира приятелька прибулої дами. Автор надзвичайно утруднюється, як назвати йому обох дам таким чином, щоб не розсердилися на нього, як сердилися давніше. Назвати вигаданим прізвищем небезпечно. Хоч яке вигадай ім’я, а вже неодмінно знайдеться в якомусь кутку нашої держави, добро, що велика, хто-небудь, що ним зветься, і неодмінно розсердиться не на життя, а на смерть, почне говорити, що автор умисне приїздив секретно, щоб вивідати все, що таке він сам і в якому кожушку ходить, і до якої Аграфени Іванівни навідується, і що любить поїсти. Назвати ж по чинах, боронь Боже, ще небезпечніше. Тепер у нас усі чини й стани такі роздратовані, що все, що тільки буває в друкованій книзі, уже здається їм особистим: такий уже, видно, нахил у повітрі. Досить сказати тільки, що є в одному місті дурна людина, це вже й особисте; раптом вискочить пан поважного вигляду й закричить: «Адже я теж людина, виходить, я теж дурень», — одно слово, вмить зміркує, в чому річ. А тому, щоб уникнути всього цього, зватимемо даму, що до неї приїхала гостя, так, як вона звалась майже одностайно в місті N., а саме: дамою приємною у всіх відношеннях. Цю назву вона набула законним способом, бо дійсно нічого не пожаліла, щоб зробитись люб’язною до останньої міри. Хоч, звичайно, крізь люб’язність прокрадалася ух яка в’юнка жвавість жіночого характеру! і хоча часом у кожному приємному слові її стриміла ух яка шпилька! а вже не доведи Господи, що кипіло в серці проти тієї, яка б пролізла як-небудь і чим-небудь у перші. Але все це було огорнуте найтоншою світськістю, яка тільки буває в губернському місті. Всякий рух робила вона зі смаком, навіть любила вона вірші, навіть іноді мрійно вміла тримати голову, — і всі погодились, що з неї, дійсно, дама приємна у всіх відношеннях. А друга дама, тобто прибула, не мала такої різноманітності в характері, і тому зватимемо її: просто приємна дама.

Приїзд гості збудив собачок, що спали на сонці: кудлату Адель, що безнастанно плуталась у власній шерсті, і песика Попурі на тоненьких ніжках. Той і та з гавкотом понесли бубликами хвости свої в передпокій, де гостя звільнялась від свого клока й опинилася в сукні модного узору й кольору та в довгих хвостах на шиї; жасміни полинули по всій кімнаті. Ледве тільки у всіх відношеннях приємна дама дізналася про приїзд просто приємної дами, так і вибігла до передпокою. Дами схопились за руки, поцілувалися і скрикнули, як скрикують інститутки, зустрівшись невдовзі після випуску, коли маменьки ще не встигли пояснити їм, що батько в однієї бідніший й нижчий чином, ніж у другої. Поцілунок учинився дзвінко, бо собачки загавкали знову, за що були ляпнуті хусткою, і обидві дами пішли до вітальні, певна річ, блакитної, з канапою, овальним столом і навіть ширмочками, обвитими плющем; слідом за ними побігли з гарчанням кудлата Адель і високий Попурі на тоненьких ніжках. «Сюди, сюди, ось у цей куточок!