Читати книгу - "Земля"

що попам'ятаю його. «Ти, — каже, — даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш». Не вірить, — додала, — що панотець мало платить. Каже: «Я колись прийду та розвідаюся, ти, мудрагельнице панська!»

Михайло зморщив чоло і збив кулак.

— Гай, гай, — погрозив похмуро, — коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.

— А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.

— Чекай, чекай! Дасть бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! — потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку. — На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але не ставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.

Вона не хотіла прийняти.

— Або я вже не годна собі заробити на хустку? — боронилася. — Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!

Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози…

— Анно… Анно!.. — говорив щирим, неголосним голосом. — Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? — Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.

Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.

— Кажи що! — просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз'ясненими очима.

— Та що казати, Михайлику? — відповіла вона. — Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, як би мені щось душу підгризало! Щодня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж плачу! Не раз прямо так, як би мені хто казав: «Так має все бути!»

Він сплюнув крізь зуби.

— Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!

— Не можна, Михайле! — сказала вона поважно. — Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!

Він махнув рукою.

— Ет, звик! — сказав. — Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай боже, смерті. Якби я знав, що маю загинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!

— Без тата й мами на чужині! — додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.

— Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають…

Вона зітхнула глибоко.

— Ей боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав, — тягнув він далі, — саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного раза як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся там. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако[98] та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугілля. Я все мусив дивитися на ту труну.

«Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собі. — Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! — гадав я. — Та й я можу!»

— Іди, йди! Не говори такого! — зганила його дівчина з переляком. — Ще в лиху годину скажеш!

— «Гей, то буде твоя мамка радуватися, — гадав я собі, — як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!» — тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.

— А вона не знала, що він був слабий? — спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.

— Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» — казав. Врешті, він хотів тепер іти на урльоп та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», — говорив заодно, сарака.

— Сарака!

— Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла… Геть без пам'яті була, такий жаль!

— Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе.

— Та й таки добре знала, що не увидить його більше!

— А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!

Обоє замовкли.

— Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання, — А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він…

Знов урвав.

— Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще сам перебути, — почав знов. — Такий мені довгий здається та нудний!

— Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.

В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.

— Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своїх слів.

— Якби ти мав там умерти, Михайле, — обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу