Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 32

Видихнути я змогла тільки вдома. І то не надовго. Гості прийняли душ, переодягнулися і ми всі рушили до церкви. Уже коли сідали в авто раптом зрозуміли, що нас більше, ніж очікувалося.

- Костику, ти з нами? – мама зачудовано відпустила дверцята приперши мене ними.

- А що... Не можна?

Здається, ніхто крім мене не бачив, наскільки йому ніяково і некомфортно. Але, дискомфорт породжує ріст. Мама розповідала, що він після смерті матері, жодного разу не був у церкві. А тут... Невже я зуміла до нього достукатися? Чи він переслідує інші цілі?

Байдуже. Перший крок зроблено.

Тітка сіла попереду поруч із мамою, а я, якимось дивним чином, опинилася затисненою між двома хлопцями. Через кілька хвилин жіночки продовжили свою розмову і напруга частково спала. Якщо можна так сказати... Особливо, коли ти не знаєш куди діти свої ноги. Притулитися до одного чи до другого. Не змозі вирішити я просто поклала стопи по кожен бік, а коліна стиснула. Не надто жіночно, звісно. Та й на довго мене не вистачило. Довелося перекласти ногу, колінами, звісно, до Костянтина.

- Звикла вже тут? – почав розмову Руслан.

Зліва почулося саркастичне хмикання. Я не знала, що відповісти, аби не образити жодного з цих чудових хлопців. Зрештою, розізлившись, сказала правду.

- Ні. Не звикла.

На обличчі Руслана пролетіло миттєве відчуття задоволення. Чи мені просто здалося. Та я добавила.

- Але повертатися я уже не хочу.

Відчула, як мою руку накрила гаряча долоня Воронівського.

Діалог не складався. Дискомфорт не покидав усіх трьох. Навіть згадала фразу, що третій або в колясці, або зайвий. Я запитала, про справи однокласників. Однак, Руслан наче уникав цієї теми, відмахнувшись старими загальними фразами про «все, як завжди».

Сьогодні ми опинилися не в церкві біля нашого будинку, а у величезному католицькому костелі. Там на нас чекав уже Ігор. Ми виглядали, як справжня сім’я. І на якусь мить я таки у це повірила.

 На Літургії нарешті змогла розслабитися відпустивши ситуацію. А під час проповіді священника взагалі розплакалася. Він згадав історію з блудним сином, розповідаючи, як Господь чекає нашого повернення в сім’ю. Він все пробачає, чекає і сподівається до останнього... Посеред проповіді Костянтин вийшов з церкви. Мама побігла за ним, подумавши, що тому стало погано. Та мені здалося, що він просто не витримав слів священника про безграничну Божу любов.

Вийшовши з храму, мама авжеж хотіла везти всіх додому на гостину. Та Руслан раптом заговорив:

- Ми з Мішель, напевно, поїмо десь в іншому місці... Заодно погуляємо. Завжди хотів сходити тут у Макдональдс.

На хвилину запанувала тиша. А тоді мама кивнула.

- Тільки я навіть не знаю, де тут найближчий Макдональдс. – озирнулася, поняття зеленого не маючи де ми взагалі знаходимося і чи далеко додому.

- Я вас відвезу. – Воронівський зробив крок до мене.

- Дякую. Але ми справимося у двох. – Руслан лише посилив і без того напружену атмосферу.

Тепер усі дивилися на мене чекаючи вирішального рішення. Відчуття відповідальності стиснуло груди. Я авжеж була б рада провести час з Костянтином. Та розуміла, що вони з Русланом не ладять і це перетвориться на дешевий балаган. А Руслан подолав таку відстань заради кількох годин... Та й мені дуже хотілося поділитися з ним своїми переживаннями.

- Костя... – я видихнула, відчуваючи, як на груди давить темний камінь, ніби вийнятий з дна його очей. – Ми з Русланом зараз поїмо... а потім всі разом вже підемо гуляти. Ти нам покажеш цікаві місця.

Він подивився на мене, як на найбільшу у світі зрадницю.

- Костику, вони друзі. – Ігор приобійняв сина. – Дай їм можливість поговорити на самоті.

Однак той лише сіпнувся, скидаючи руку батька і пішов у протилежний від автомобіля бік. Мама важко зітхнула обдаровуючи мене осудливим поглядом.

- Нічо, нічо... – вітчим підбадьорююче посміхнувся. – Остине і повернеться. Він звик, що світ крутиться навколо нього.

Батьки сіли в автомобілі і поїхали. А ми з Русланом залишилися стояти на широкому тротуарі.

- Якийсь він... Неадекватний.

- Він адекватний. – я відчула між лопатками вантаж провини. – Він просто рано втратив маму.

- А поводиться, як п’ятикласник, якого не взяли на конкурс Яцика. – він шось шукав у телефоні. – Ось. Двісті метрів звідси є Макдональдс. Пішли. – взяв мене за руку і потягнув за собою. – Він тобі подобається, так?

Я лише кивнула, знаючи, що Руслан дивиться не на мене, а слідкує за навігатором. Та він і так все зрозумів.

- А ти йому?

Це питання застало мене зненацька.

- Не знаю... Сьогодні сказав, що подобаюся. Ну не прямо так... Сказав, що покине свою дівчину. – це слово відгукнулося у серці чимось недобрим. Ставати розлучницею я не планувала. – Пояснить їй все... – так було легше думати.

- То пояснить чи покине?

Ми зупинилися на переході. Питання Руслана дратували і водночас показували те, на що я воліла закривати очі.

- Я не знаю... Мені страшно... Що подумають батьки? Які справді у нього почуття?

- Тобто про свою симпатію, він повідомив якраз сьогодні. Не вчора. Не завтра. А сьогодні... Ти розумієш, що він... егоїст і маніпулятор?

- Ти його не знаєш.

Ми пропустили зелене світло дивлячись одне на одного.

- Що там у наших? – вирішила змінити тему, коли вже сиділи у затишному закладі чекаючи на своє замовлення. – Я бачила, Маринка зійшлася з Висоцьким. – мені було прикро, що це я дізналася з соціальних мереж, а не від своєї подруги. Принаймні, такою я її вважала.

Руслан якось дивно на мене подивився, а тоді відвів погляд.

- Я не хотів тобі це говорити. – нарешті почав відверто, замість оманливого «Все гаразд». І то, тільки після того, як я пригрозила, що зараз піду геть. – Там такий треш твориться після твого від’їзду. Навіть не знаю з чого почати... Висоцький сказав Маринці, що раніше не хотів з нею зустрічатися через тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍